Ранок. Таксі повинно було приїжджати о 10, то ж часу на збори було повно. На сніданок готували хто що хотів. Марлен варила вівсянку (і через деякий час прибічників такого харчування побільшало, то ж вона варила не тільки на себе), хтось їв бутерброди, іноді доїдали вчорашню вечерю, але стандартним сніданком були пластівці/мюслі + фрукти + молоко.
На обід готували, знову ж таки, хто що хотів. Я, зазвичай, готував 2 бутерброди: один м'ясний, інший солодкий + фрукти + вода.
Близько 10 приїхали рейнджери. Тім почав роздавати гумові чоботи та засоби індивідуального захисту: сітку на голову, рукавиці, пропонував маски на обличчя, але бажаючих на маски не було. Я і від чобіт відмовився, мені здавалося, що у гумових чоботах буде не дуже зручно. Я розраховував на свої чоботи, хотів їм провести стресс-тест.
Приїхало таксі-мікроавтобус. Поскладавши свої речі у рюкзаки, та одягнувшись для роботи у лісі, ми сіли у таксі і рушили.
Іноді, коли ми їхали на таксі з/на роботу і бачили величезні гори, вкриті рододендроном, коли вздовж дороги він
росте стіною і над дорогою звисають кетяги його суцвіть, то з'являлося навіть відчуття безпорадність... "Напалм... вирішити ситуацію може тільки напалм..."
Якщо придивитися до фото, то можна помітити, що вся гора в фіолетових плямах заростей рододендрона
Коли ми приїхали на місце, там вже були дівчата-француженки. Їх привіз Пітер. Але їх стало ще більше. До Ребеки та Саван додалася ще Лор (як я зрозумів, остання "р" повинна вимовлятися як англійська "r", коли язик не торкається піднебіння). Ми отримали маленькі сокирки, гербіцид і слідом за Тімом пішли у ліс.
Для декого дорога виявилася важкою. Взагалі-то дивно, оскільки в описі було чітко написано, що треба бути готовим йти 30 хвилин вгору по пересіченій місцевості. Але скарги ввечері були.
По дорозі я випадково знайшов ріг оленя і взяв його з собою. Більш того, я його привіз з собою до України. Але про нього потім.
Взагалі у нас було два типи ділянок, які іноді переходили одна в іншу. Я їх назвав ліс і лісостеп (назви не мають відношення до назв природних зон). Ліс - трави майже не має, зате є мох. Лісостеп - моху майже не має, зате купа трави. Мені у лісі працювати значно комфортніше, бо ти розумієш і бачиш куди ступаєш, як росте коріння\стебло рододендрона і як його краще обробляти. У лісостепу все заховано під травою, вона утворює острівці або пучки трави, які виростають майже з одного місця (на фото можна побачити наче горбки). Крім того трава переплітається утворюючи наче суцільну ковдру, через яку не видно, що коїться під нею. І на додачу, і у лісі, і у лісостепу багато води. Але у випадку лісу утворюється струмок, який тече то попід камінням, то виринає назовні, а у випадку лісостепу вода тече дуже повільно, а може взагалі застоюватися попід травою утворюючи щось схоже на трясовину. У Бруно одного разу гумовий черевик так затягло в трясовину, що він спочатку дістав ногу з черевика, а потім вже діставав черевик.
 Ліс |
 Я називав це "лісостеп" |
З травою та водою було пов'язане ще одне... явище. Періодично на траві траплялося бачити щось схоже на слину. Один раз, два я подумав, що це хтось з наших, ну всяке буває, але її було занадто багато, то ж запитав у Тіма... Яйця земноводних...
Далі було все повторювалося з дня у день. Тім обирав якусь галявину, ми кидали там речі і шли працювати до 12:00. З 12:00 по 13:00 ми розпалювали багаття, обідали і відпочивали. З 13:00 до приблизно 16:00 працювали і поверталися в хостел. Взагалі то одна година на обід - це занадто і ми просили зменшити тривалість обіду, щоб раніше від'їжджати, але, схоже, що повноцінний відпочинок під час обіду був вимогою VSI.
|
|
|
В той день Бруно ще знайшов череп оленя і узяв його з собою (ну... узяв з собою не описує всієї картини... "з собою" - це в нашу з ним кімнату). Смішним було те, що того ж дня він мені показав великий поліетиленовий пакунок з кістками у нашому хостелі. Його залишили минулі відвідувачі, ймовірно намагалися збудувати повний скелет.. але їм не вистачило черепа та рогів! :)
Коли ми повернулися назад і почали приводити себе в порядок, Бен сказав усім перевіритися на наявність кліщів, бо вже пару знайшлося. Я перевірив себе. Мій результат - 4шт. Два малі ледь помітні і два побільше. До кліщів якось ніхто не був готовий. Рейнжери весь час звертали увагу на мошок, але мошки то мошки, максимум - це роздерта шкіра. З кліщами якось страшніше. Але того дня всі якось побачили нову.... назвемо це, "нову загрозу", але вона була якась примарна і незрозуміла.
Для тих, хто готував вечерю були преференції - вони приймали душ першими (2 душові - 2 людини) щоб раніше почати готувати.А інші чекають, або як робив Бруно просто йшов гуляти кудись парком.
І от якогось дня, коли всі стомлені приводили себе в порядок, хтось приймав душ, хтось чекав своєї черги в душ, хтось досліджував своє тіло у пошуках кліщів, хтось вже готував їжу... заволала сирена... Сирена волала на весь будинок у всіх кімнатах, волала на стільки голосно, що для того аби почути один одного треба було кричати. Перші хвилин...20 всі бігали по хостелу спочатку намагаючись зрозуміти, що сталося, а коли зрозуміли, що то волає пожежна сигналізація, бігали в пошуках вогню, але його не було. Про всяк випадок відкрили всі вікна і двері на кухні... сирена волати не переставала і до того ж автоматично вимкнувся газ. Хтось побіг до садівника, який технічно відповідав за саму цю будівлю. Ми хвилювалися, що автоматична система може сама і викликати пожежну, тоді як ніякої пожежі ми не бачимо і диму не відчуваємо. Прийшов садівник і відключив сигналізацію. Він пояснив, що швидше за все помилка сигналізації.
Але це не було останнім спрацюванням сигналізації, вона спрацьовувала іноді по декілька раз на добу. Було незрозумілим, чого саме вона спрацьовує, аж поки її не запустив я! %) Все виявилося досить просто. Душ! Ми приймали душ доволі рано, коли ще не було темно, тому освітлення в душових ніхто не включав. Разом з освітленням включалася вентиляція, яка витягувала з душових кабінок пару. Якщо освітлення не включене, або людина хоче попаритися, пари занадто багато і датчик диму в душових сприймає пару як дим і спрацьовує сигналізація! Коли я був у душі, то помітив як спрацював датчик і все стало на свої місця.
Якщо чесно, то я вже забувся, що коли готувалося з їжі, пам'ятаю тільки деякі страви. Але першого дня, здається була паста (спагеті з м'ясною підливкою). Паста, так само як і пластівці зранку, дуже популярна страва в волонтерських таборах.
Після вечері був фактично вільний час і кожен міг займатися чим хоче, іноді ми домовлялися про якесь спільне проведення часу: або похід кудись, або ігри, або ще щось. Першого робочого дня вечері всі вирішили піти в найближчий паб - Jarvey's Pub, в якому, до речі, мав бути безкоштовний WiFi.
Треба зазначити, що паб є частиною готельного комплексу. Навкруги переважна більшість таких самих туристів як і ти сам. Персонал теж чудово розуміє, що відвідувачі у переважній більшості туристи. Тобто відчути самобутність ірландського пабу не вийде. Я пригадую одного разу, коли ми йшли гуляти в Кілларні, Бруно цікавився у Ксюші та Бена, чи достатньо по-ірландські він виглядає, щоб його не сприймали як туриста :)
У пабі було досить весело, лунала жива ірландська музика, було досить гамірно і весело. Ми зайняли місце в окремому залі, подалі від сцени, щоб можна було побалакати не перекрикуючи музику. Всі сіли за стіл та уткнулися у свої ґаджети. Виявилося, що WiFi є, але він з паролем. Де взяти пароль ніхто не знав. Досвідчені люди знали якийсь алгоритм і на деяких ґаджетах вдалося отримати доступ до WiFi. На жаль, от чесно якось соромно навіть - ніхто не спробував підійти до барменів/офіціантів і запитати умови отримання (пароль?) доступу до WiFi :( Хоча ж випивку купували.
То ж... частина нашої компанії була в Internet on-line але в off-line для нас, а з іншою частиною ми жартували, куштували напої один одного. Запам'ятався один з напоїв Guinness'а з насиченим смаком підсмаженого хліба. Ну зрозуміло, хто його замовив та смакував - the real Irishman Бен!!
Через деякий час жива музика перетворилася на майстер клас з запальних ірландських танців. Настя вирішила прийняти участь у майстер класі. Імпровізована сцена швидко була оточена щільним кільцем глядачів так, що підступитися було важко.
Поверталися ми в хостел вже затемно. В цілому вечір був вдалим та цікавим. Ми були задоволені і трохи стомлені - перший робочий день дався в знаки.
Другий робочий день почався так само. Хіба що цього дня Пітер, на радість дівчатам, окрім дівчат-француженок привіз ще й хлопця - Марко з Хорватії. Все інше - так само. Таксі - парковка, інструмент, дорога на ділянку, табір, робота, обід, робота, дорога до таксі, хостел.
Після роботи та вечері Ксюша вирішила презентувати нам гру - Геокешинг. В двох словах: хтось ховає контейнер, в якому як мінімум повинен бути клаптик паперу, на якому записується, хто і коли знайшов контейнер, а як максимум, та людина, яка створила контейнер, і всі, хто знаходив його, можуть залишати якісь дрібнички в середині, щоб наблизити контейнер до скарбу: дріб'язок (особливо, коли іноземці кладуть свої монети), маленькі іграшки, значки і тому подібне. Контейнер після знаходження залишають на тому ж місці! В Internet розміщуються GPS-координати контейнера з коротким описом. Все. У гру грають по всьому світу, контейнери ховають, як правило в якихось цікавих туристичних місцях.
Біля нашого хостелу як раз повинно було бути декілька таких схованок. Ксюша запропонувала піти пошукати їх. Вєра та Лола сказали, що вони стомилися і будуть відпочивати. Всі інші пішли на пошуки. Один з контейнерів шукали довго, облазили там все, що можна але так і не знайшли. Я не розчарувався бо принаймні помилувався чудовими краєвидами. І на додачу знайшов старезний кований цвях, він був ну просто копією того, що я викував сам і який лежить дома. На жаль, ірландський я кудись задів. Ще сподіваюся, що я його знайду десь у речах, але...
|
 Фото ©Marlen |
|
|
Другий контейнер знайшли швидко. Так і відбулося знайомство з геокешингом. До того ж на місці, де було заховано контейнер відкривалися чудові краєвиди на озеро.
Поверталися ми вже поночі. Трохи відстали від усіх з Настею та розбалакалися. Їй було важко перейти повністю на англійську, то ж вона хотіла поговорити російською. Побалакали про те се.. і в тому числі про цікавинки Ірландії, які кожен з нас хотів би відвідати. Я зрозумів, що передача "Орел и решка" популярна і в Росії також. Перелік місць для відвідування у нас підозріло зпівпадав. Я сказав Насті, що я не буду разом з ними приймати участь у велопрогулянці на вихідних, бо збираюся відвідати скелі Мохер. На той час я вже продивився проспекти з туристичного центру і зрозумів, що я мушу їх відвідати. Вона сказала, що залюбки поміняє велопрогулянку на скелі, я пообіцяв, що буду її інформувати про своє планування маршруту.
Підходимо до хостелу, він як завжди відкритий... але у хостелі нікого, а у вітальній/столовій лежить записка, що дівчата засумували і пішли у Jarvey's Pub. Скажу, що тімлідери були дуже незадоволені поведінкою дівчат, по хостелу гримів грім і літали блискавки. І я їх чудово розумію.
Була вже пізня година, але дівчат не було. Всі полягали спати, залишилися ми вдвох з Беном. Десь опівночі я узяв свого ліхтаря та пішов у паб. Центральний вхід паба вже було зачинено, персонал прибирав зал. У малому залі (де ми зазвичай і сиділи) я знайшов усіх: Марко, Вєру, Лолу, Лор, Ребеку та Саван. Цікавим Сумним було те, що Вєра та Лола навіть не зрозуміли, чого я прийшов, що вони були, м'яко кажучи, неправі, залишаючи хостел відкритим без нагляду.
Я після цього навіть запитував у Бена з Ксюшею, чи є якісь відгуки тімлідерів про волонтерів? Ну цього разу пощастило, наступного разу, якщо за таких самих обставин, хтось зайде та позабирає з відкритого хостелу гроші, телефони/планшети/фотокамери... я сумніваюся, що саме винні волонтери будуть нести відповідальність. Волонтерські організації повинні знати, кого вони беруть у свої проекти. Але мені сказали, що, на жаль, ніякої системи відгуків немає.
Коли ми прийшли до хостелу, мій ліхтар вже майже сів (ті самі дешеві батарейки). Бен дуже стримано сказав дівчатам, що вони були не праві і що так робити не можна. І всі пішли спати.
Наступного ранку під час сніданку Бен ще звернув увагу всіх, що хостел не можна залишати відкритим і пустим. І на цьому епізод було вичерпано. Ксюша до того часу вже втратила свій бойовий запал, тому взагалі нічого не казала.
Мені іноді наша група нагадувала реаліті-шоу "Парк" (за аналогією до реаліті-шоу "Дом" (С) ТНТ), метою якого є показати: хто як з ким буде сперечатися, хто з ким буде товаришувати, хто з ким посварився і знову потоваришував. Оскільки я, як і завжди, сам по собі, то я був не у захваті від такого.
День в цілому без особливостей окрім того, що вранці ми забули Вєру в хостелі. Хоча, чи то ми забули, чи вона не вийшла вниз о 10-ій - відкрите питання. Крім того, я почав набридати Бену своїми питаннями стосовно можливості потрапити на скелі Мохер та стосовно транспортної системи Ірландії в цілому. І я випадково дізнався, що в суботу Бруно збирається з кимось йти в гори. Я запитав у Бруно дозволу приєднатися до їх групи, вони були не проти, чому я був дуже радий.
Планування поїздки до скель Мохер було важким. У мене були проспекти з туристичного центра, з яких я побачив, що є декілька можливостей організовано потрапити на скелі Мохер. З Корка, з Дубліна та з Лімеріка. Але, на жаль, я не встигав на екскурсійні автобуси у Корку та у Лімеріці. А з Дубліна я не хотів витрачати цілий день мого перебування в Дубліні, щоб відвідати скелі, адже це треба було знову їхати з Дубліна через всю Ірландію на західне узбережжя. Але може я не знав про якісь варіанти? Тому я мучив Бена. Він вирішив це питання по своєму - подзвонив в той самий туристичний центр і запитав стосовно відвідування скель.
Якихось організованих маршрутів, крім тих, що я знайшов, не було. Залишався варіант громадського транспорту. То ж коли ми повернулися до хостелу, то сіли за Internet (Бен використовував, як я зрозумів, свій особистий мобільний Internet). Я не знаю, чи то ми разом надибали на сайт, чи то Бен знав про нього, але сайт був дуже корисний - Transport for Ireland. Раджу! Ми знаходили рейси і зберігали розклад руху автобусів, щоб аналізувати потім.
Результатом був приблизний маршрут з Кілларні до скель Мохер, який мав по 2 пересадки (тобто 3 автобуси) у кожен бік. Орієнтовним маршрут був через те, що був незрозумілим. Я не зрозумів як це: "їхати на автобусі №300 до Лімеріка, де треба пересісти на автобус №300 на тій самій зупинці". Це як? Складалося таке враження, що я повинен відриватися від "хвоста".
Саме тому, коли маршрут у мене був, я попередив Настю, що по дорозі можуть виникати непередбачувані ситуації, але вона була згодна. Крім того, вона сказала, що повідомить тімлідерів про те, що вона не зможе приймати участь у велопрогулянці. ОК. Зі скелями вирішено!
П'ятниця! О, ми мали великі плани! Після роботи ми пішли в Кілларні в один з старіших пабів Кілларні - Courtney's Bar. Він працює з 1891року, тобто... 125 років!! Заклад суттєво відрізняється від Jarvey's Pub. Перш за все атмосферою, ну і це логічно. Відвідувачі Jarvey's Pub переважно туристи, які більше дивляться по сторонам. Відвідувачі Courtney's Bar переважно місцеві, які прийшли відпочити і розважитися після роботи. Ну і не можна забувати про ФУТБОЛ! А того дня збірна Франції грала з Румунією. Зрозуміло, що французи, а особливо Бруно ніяк не міг стриматися :)
В барі були всі наші. Я вибрав собі "дегустаційне меню", тобто замість одного бокала декілька маленьких з різними напоями. Прийнятним виявився сидр Bulmers, не те щоб сподобалося, але пити можна. Грали в карти, змагалися у армреслінгу, дартс, тобто весело та цікаво проводили час. Мене особисто вразили самі ірландці, які слухали і підспівували групі, яка виступала на імпровізованій сцені. Старі, молоді, добре і відверто погано одягнуті всі підспівували і пританцьовували разом із неймовірним запалом. А коли група заспівала The Cranberries - Zombie, то відвідувачі взагалі почали входити в якийсь екстаз.
Залишали бар ми, здається, після першої години ночі. Як до Кілларні, так і в хостел, ми їхали на таксі. Тімлідери виділили гроші з фінансового забезпечення, яке виділялося на групу. Дівчата француженки ще залишалися, вони ще хотіли погуляти і вони були на велосипедах. Наступного дня для волонтерів VSI зранку була запланована культурна програма - відвідування традиційної ірландської ферми, з якої я збирався втекти заради походу в гори (і я про це попередив). То ж як тільки ми приїхали до хостелу, зразу всі полягали спати.
Рано вставали всі по різному, але здебільшого тяжко :) Але, як би там не було, об 11 ми були біля входу на традиційну... хоча більш коректно "традиційні" ірландські ферми, тому що там показані різні ферми, як я зрозумів, з різних часових проміжків та і різні за розмірами.
До фотографій можу додати тільки те, що виявляється в Ірландії був голод. Він тривав з 1845 аж до 1849 року. Реальний голод, під час якого померло за різними підрахунками від 0,5 до 1,5 млн чоловік. Крім того, саме з ним пов'язана велика хвиля еміграції ірландців в тому числі в Сполучені Штати Америки. Причинами ж були зміни в законодавстві і епідемія картопляного гриба, який викликає хворобу - фітофтороз. Для Ірландії, в якій картопля була основною культурою, це мало трагічні наслідки.
 Фермерська хата |
 Торф у якості утеплювача |
 Цікавий таганок |
І як на ньому пекли хліб |
Все інше, як на мене, суттєво не відрізняється від того що є/було у нас. Ну, хоча рівень механізації сільськогосподарського виробництва значно вищий. І мене здивувало таке широке використання торфу: і на опалення, і на утеплення будівель (в тому числі для утеплення даху) і це в будівлях, де використовували відкрите вогнище для опалення та приготування їжі... Це пояснює чому пожежі у ті часи не були чимось особливим - будинки спалахували як сірники.
Ірландський вовкодав |
Ірландський коб |
Автобус |
Молотарка |
Трохи щодо фотографій. Нехай Вас не обманює деяка дворова няшність ірландського вовкодава. Представники цієї породи - одні з найбільших собак у світі. Про коней - великі, спокійні і міцні. Якщо Вам здалося, що у них щось не так з задніми ногами, то все нормальною. Вони по черзі згинали задні ноги, щоб ті відпочивали (принаймні я бачив тільки задні, може і передні). Молотарка робоча.
Без чогось час, я попередив Ксюшу, що "Я в гори..." і побіг на місце зустрічі. Ферми виявилися трохи більші, ніж я розраховував, то ж я трохи запізнився - всі вже чекали на мене. Я вибачився і ми пішли у гори. Я нарешті дізнався, куди ми йдемо. Гора Торк - гора, під якою знаходиться однойменний водоспад, біля якого ми вже були. Це звичайно не Каррантухіл, яку я хотів відвідати. Але одному йти в гори досить небезпечно. Вивихнути/зламати ногу може будь-хто. Я тому і попросився до компанії - так безпечніше (тим, хто збирається йти маршрутом на Торк - там безпечно на 99%). До речі, зараз я вже знав, що компанія складалася з: Бруно, Лора, Марко та Лор. І я почав відчувати себе трохи ніяково. Бо ці четверо зовні були схожі на 2 пари, то ж я був двічі третій зайвий. Але вже було пізно щось міняти, оскільки ми йшли у бік гори.
До водоспаду дісталися без проблем, бо вже були там і дорога не викликала якихось проблем. А ось далі... Трохи вище водоспаду була намальована карта з різними маршрутами навколо водоспаду. Всі маршрути були навколо водоспаду і відрізнялися тільки протяжністю. Маршруту на гору змальовано не було. Карти ні у кого не виявилося. Ну, окрім мене, дякуючи MAPS.ME (непроплачена :( реклама). Показав всім проходження маршруту - у відповідь незадоволені вигуки: "Довго!", "Карта бреше!", "Забудь про карту!". Ну... добре... як скажете... Група все ж таки...
В двох словах, ми витратили біля години на те, щоб знайти неіснуючу стежку. Бруно навіть намагався пролізти через зарослі рододентрона, які росли обабіч - марно.
Зрештою вирішили йти за картою. Я вже думав, що здоровий глузд переміг, але помилявся. Ми пройшли приблизно половину маршруту і вирішили відпочити біля струмка. Відпочити і перекусити. Я і дівчата сіли, насолоджуючись краєвидами, хлопці, сказали, що вони "на хвилинку" і побігли трохи вперед. Тільки ми дістали їжу і почали нею насолоджуватися, як нас покликали Бруно та Марко. Ми спочатку не зрозуміли, подумали, що щось сталося. Як потім з'ясувалося, вони просто хотіли продовжити підйом, при чому навпростець.
Мене на довго не вистачило. Підйом виглядав наступним чином. Бруно та Марко, іноді змагаючись між собою, піднімались кудись і чекали нас, іноді "підбадьорюючи" своїх дівчат. Треба сказати, що місцевість нагадувала ті місця, де ми працювали: трава і каміння. Трава, в тому числі дуже колюча, обманювала щодо рівня землі, то ж часто доводилося провалюватися, а на каміння треба було просто видиратися. Дівчата були у кросівках, а Лор ще й шортах - це, м'яко кажучи, не дуже підходили до такого "сходження" і їм періодично треба була допомога. Після одного з таких місць, я не витримав, повідомив всім, що я виходжу на нормальну стежку і залишив групу. З одного боку, мене просто бісило таке ставлення хлопців до своїх же дівчат. З іншого боку, оскільки дівчата ніяк не проявляли свого незадоволення, я не бачив сенсу ділитися з хлопцями своїм світосприйняттям.
Єдине, мені варто було спуститися назад на дорогу і йти по маршруту, а я вирішив "зрізати навпростець", щоб вийти на стежку. Нічого поганого не сталося, але я був поколотий, стомлений... ну і так значно небезпечніше. Зате побачив оленя зблизька :)
Маршрут на гору Трок від водоспаду складається з двох частин. Перше - це стара дорога Old Kenmare Road до міста Kenmare, яке знаходиться на узбережжі Кенмарської затоки, яка в свою чергу впадає в Атлантичний океан. Там де йшли ми, Old Kenmare Road була метри 2-3 в ширину і була посипана кам'яної крихтою. На скільки я пам'ятаю, їзда на велосипедах по ній заборонена, там навіть є кам'яні ворота, щоб перешкоджати велопрогулянкам. Підйом до вершини Торку - це відгалуження від Old Kenmare Road, воно являє собою повноцінні сходи на вершину. Сходи зроблені з великих дерев'яних колод, збитих разом, а зверху ще обтягнуті сіткою, щоб не ковзалися, тобто йти одному - повністю безпечно.
Біля вершини ми зустрілися всі разом. З вершини відкривається неймовірний краєвид на весь Національний Парк Кілларні. Ми відпочивали, їли, робили фото, Бруно ще намагався знайти геокешінг, але невдало.
Назад поверталися всі разом але фактично окремо. Кожна пара розмовляла про своє, я ж йшов поряд у навушниках, слухав музику та заспокоювався. В хостелі на мене чекала "приємна" новина і вона попала як раз під гарячу руку..
Коли ми зайшли до хостелу я жартома крикнув нашим тімлідерам "Мамо, тато, ми вдома" і пішов роздягатися та приводити себе в порядок. Через деякий час у кімнату заходить Бруно і каже, що для мене є новина і мені варто підійти до Ксюші та Бена.
Ксюша повідомила, що всі дівчата відмовилися від завтрашньої велопрогулянки навколо озера з катанням на човні (скасовуючи тим самим всю велопрогулянку як таку). Натомість вони повідомили Ксюші, що їдуть разом з Олегом на скелі Мохер.
Сказати, що я був у шоці - нічого не сказати. Мало того, що дівчата наплювали на те, що всю організаторську роботу, яку проводили і тімлідери, і Пітер, домовляючись про зменшення вартості мандрівки, вони ще й намагаються вирішувати за мене, з ким мені їхати. Настя запитала у мене дозволу піти зі мною і вона була одна. Одна особа не повинна була вплинути на проведення веломандрівки, крім того, проконтролювати одну особу - я ще зможу: вчасно сісти, пересісти з маршруту на маршрут. Але чотирьох?! Я навіть на фермах повертався шукати тих, хто заблукав в просторі і часі. Крім того я не був впевнений у прокладеному маршруті на 100% і взагалі нічого не знав про його вартість.
Похід на Торк зіграв тут свою (позитивну ?) роль. Після походу у мене зникло будь-яке бажання йти кудись групою.
Тож я сказав про це тімлідерам, що я ні з ким не їду (звісно окрім Насті, з нею була домовленість), я надам всім бажаючим всю інформацію, яку ми з Беном назбирали, щодо маршрутів та місць пересадок. Хто як хоче так і їде.
Коли Настя та Вєра з'явилися у хостелі, то Вєра зразу ж спробувала поділитися "радісною новиною" зі мною. На скільки я зрозумів, вона буда впевнена, що ця новина для мене буде дійсно радісна, бо мені довелося повторювати "Ви не їдете зі мною" декілька раз. Ну а її спроба повідомити мені, кого з дівчат брати не слід - на 100% підтвердила мій намір.
Настя намагалася триматися на відстані. Ева та Марлен навіть не згадували про скелі. Хоча я на це не дуже звертав увагу, бо був зайнятий зборами. Крім того, я порадив Бену оприлюднити свій мобільний телефон і щоб його мали всі члени нашого табору. Щоб у надзвичайних випадках (заблукали, не встигли на останній автобус, засумували у хостелі і т.і.) була змога сповістити про це тімлідерів...
Ліг спати я завчасно, адже мені треба було біля шостої вийти з хостелу.
Прокинувся без проблем і почув, що в хостелі вже є якесь шарудіння. Привів себе в порядок, взяв рюкзак, спустився вниз. Там вже були Настя та Вєра. Розмова обмежувалась "Добрым утром". Я переклав приготовану вчора їжу і коли все було готове, на останок вирішив піти в туалет перед дорогою. Коли я вийшов, дівчат вже не було. А на годиннику була вже шоста десять - час рушати.
Розкажу про маршрут.
1. З нашого хостелу до Killarney Coach Park.
2. О 7:30 на автобусі №300 від'їжджаю до станції Limerick Arthur's Quay у місті Лімерік.
3. На тій самій зупинці почекати автобус №300 об 9:30 і їхати до Dunnes, Friars Walk у місті Enis.
5. На автобусній станції Ennis (Bus Station) о 10:30 треба сісти в автобус №350 і їхати на ньому аж до самих скель.Час прибуття до скель приблизно 11:20.
Для мене з самого початку було незрозумілою пересадка з автобуса №300 на автобус №300 на тій самій зупинці. Я, напевне Бена замучив своїми питаннями щодо цього. Спробую пояснити. Маршрутний номер №300 належить приватній компанії Dublin Coach. На відміну від державної Bus Éireann, яка має повноцінні автостанції з платформами, касами і т.і. Dublin Coach у якості автостанцій використовує стоянки/парковки або тихі місця з не дуже жвавим рухом транспорту, де автобус може постояти хвилин 5-10. Хоча вони зупиняються і на звичайних зупинках під час руху.
І друге, номер маршруту №300 належить автобусам, які курсують у одному напрямку, але до різних міст. Поки я не побачив схему руху, я цього не міг збагнути і розклад у табличному вигляді заплутував ще більше. Тобто, маршрут №300 сполучає між собою: Дублін - Енніс, Дублін - Кілларні та Дублін - Тралле. Всі автобуси проїжджають місто Лімерік і зупиняються на одній і тій самій зупинці, як на автостанції, не залежно від напрямку чи від Дубліна чи до Дубліна. Наприклад, в моєму маршруті були автобуси Кілларні - Дублін і автобус Дублін - Енніс.
Повертаючись до подорожі... Дощовик виявився дуже доречним, бо по дорозі до Кілларні накрапав дощ. Музика в навушниках теж допомагала створити гарний настрій. Я йшов, періодично шукаючи поглядом дівчат, оскільки ми розминулися буквально на декілька хвилин і повинні були перестрітися один з одним, але ані по дорозі до Кілларні, ані в автобусах впродовж всієї мандрівки, ані на самих скелях Мохер - я дівчат не бачив.
Не знаю про загальний стан, але зі свого досвіду, автобуси Dublin Coach виграють у автобусів Bus Éireann. Вони більш нові, комфортні, оздоблені шкірою. По ціні, до речі, теж Dublin Coach виграє:
Кілларні - Лімерік - Dublin Coach - 110км - 10€
Лімерік - Енніс - Dublin Coach - 37км - 5€
Енніс - Скелі Мохер - Bus Éireann - 41км - 9€ (при умові, якщо купувати одночасно зворотній квиток)
До речі, зверніть увагу, маршрут Дублін - Кілларні на Dublin Coach коштує 20€, в той час як я за квитки на потяг заплатив 45,98€ в обидва боки і це ще не максимальна ціна на ці квитки. Це я до того, що Dublin Coach може бути прийнятною альтернативою не тільки державній автобусній компанії, але і залізниці.
Подорож пройшла без будь-яких ускладнень. Впродовж всього часу за вікнами періодично з'являлися різні замки, церкви, фортеці. В Еннісі водій автобуса навіть запропонував підвести мене до автостанції, чому я був дуже радий.
|
|
Складнощі у мене викликала купівля квитків до скель у Еннісі. Якщо у Dublin Coach вартість квитків не залежить від того де і як вони були куплені, то у Bus Éireann залежить від будь-чого. То ж бажаючи зберегти свої €, я намагався купити квиток завчасно. Оскільки купувати через Internet було вже запізно, я розраховував на каси та на автомати з продажу квитків. Пошук по автостанції показав, що кас, які б працювали, немає, то ж залишалися автомати. З ними прийшлося помучитися. Проблемою було вибір типу квитка, який мені треба: Return Tickets чи Day Return Tickets? Я не зміг вирішити цю проблему самостійно, то ж звернувся за допомогою до водія автобуса. Може про це всі знають, але напишу:
- Single він же One way ticket - квиток в один бік.
- Return Tickets - квиток на поїздку з поверненням.
- Ordinary Monthly Return Tickets - квиток на поїздку з поверненням, яке може відбуватися впродовж місяця з часу поїздки.
- Day Return Tickets - квиток на поїздку з поверненням впродовж одного дня.
- Single він же One way ticket - квиток в один бік.
- Return Tickets - квиток на поїздку з поверненням.
- Ordinary Monthly Return Tickets - квиток на поїздку з поверненням, яке може відбуватися впродовж місяця з часу поїздки.
- Day Return Tickets - квиток на поїздку з поверненням впродовж одного дня.
Взагалі-то рейс №350 - це рейс між містами Енніс та Голвей. Але під час сезону він фактично стає двома рейсами: Голвей - Скелі Мхер та Скелі Мохер - Енніс і навпаки. Це я до того, що майже всі пасажири, що сідали разом зі мною в автобус - їхали до скель... А з декількома з них і поверталися назад разом :)
Те, що ми під'їжджаємо до скель було зрозуміло. З вікон автобуса стало видно океан... можна звичайно пожартувати "калюжа як калюжа", але напевне то я себе вже запрограмував, що океан - це.... щось неймовірне... тому і відчуття було відповідне. Але спочатку було дивно, оскільки океан знаходився на тому ж рівні, що і ми на автобусі. "А де ж обіцяні 200м над рівнем моря?" Заспокоєння прийшло у селищі Лісканор, коли дорога почали стрімко йти вгору.
Під'їжджаючи до туристичного центру Cliff Moher, стало зрозуміло, що місце досить дуже популярне. Парковка автомобілів забита вщент, відстань між автобусами, які заїжджають для висадки та посадки пасажирів - сантиметри. Біля центрального входу у туристичний центр - дуже багато людей.
Найголовніше чого я не зрозумів. Чи платний вхід до скель, чи ні? Ніде ніяких турникетів немає і ніхто нічого не перевіряє. Я бачив в Internet інформацію, що плата стягується тільки з тих, хто залишає авто на парковці. Вже по поверненню, переглядаючи проспект я знайшов наступну інформацію:
Відвідування Комплексу "Скелі Мохер" - плата за вхід:
| Дорослі | €6,00 |
| Діти до 16 років | Безкоштовно |
| Пенсіонери | €4,00 |
| Студенти | €4,00 |
| Особи з обмеженими можливостями | €4,00 |
Плата за вхід до башти О'Брайна:
| Дорослі | €2,00 |
| Діти | €1,00 |
Де саме треба сплачувати за вхід - не маю уяви. Я тільки можу підозрювати, що можливо на ресепшені, який знаходиться прямо перед центральним входом, всередині туристичного центру. Але там весь час було так безлюдно, що або ніхто не платить взагалі або платити треба не там... Але тоді де?
Туристичний центр і всі його приміщення побудовано в пагорбі. В ньому знаходяться: виставки, сувенірний магазин, демонстраційний зал, заклади харчування, довідкові, вбиральні та інформаційні стенди.
Виставка. Насичена різними HiTech експозиціями, як наприклад фото на зеленому фоні, на який накладаються краєвиди скель Мохер і т.і.
Сувенірний магазин. У мене ще досі таке відчуття, що то був найдешевший магазин з усіх, що я бачив. Але на жаль перевірити вже не маю можливості. Зайти на сайт Carrolls Irish Gifts і порівняти рівень цін, користуючись безкоштовним WiFi (принаймні мені здається що там він був) я якось недодумався. До речі, десь біля магазину повинна бути камера схову, це єдине місце в Ірландії, де вона є! :)
Демонстративний зал. Зал являє собою досить великий вигнутий екран та сидіння недалеко від фокусу екрану, що додає ефекту присутності. В залі демонструється фільм про скелі Мохер. Фільм показує рослинний та тваринний світ скель як у повітрі так і у воді. Принаймні частина фільму показано від першою особи, якою є.... напевно бекас :) Кадри його польоту міняються кадрами його пірнання та плавання під водою.
Але головною цікавинкою звісно є скелі. Це СИЛА! Це важко описати та передати словами, то ж слайди!
|
|
 |
|
У мене не було якогось плану відвідування і, можливо, я не дуже ефективно (хоча приємно) витратив час, сидячи на скелях та насолоджуючись краєвидом. З самого початку часу було достатньо, щоб спуститися зі скель біля Лісканора та омити ноги в Атлантичному океані... але, коли я збагнув це - було вже пізно. То ж, скажімо так - я це залишив на потім... на наступні подорожі.
Ляпота... |
|
Взагалі скелі таке місце, куди нема сенсу приїжджати на годину. Ними треба насолоджуватися. Хоча, можливо я занадто категоричний - це тільки моє враження. Але на його підтвердження я там бачив багато людей, які сиділи і насолоджувалися океаном і скелями... Скелі заворожують... Я не розумію, як це DepeshMode пропустили скелі Мохер для свого кліпу Enjoy the Silence?!
|
|
|
|
Скелі Мохер є місцем гніздування багатьох птахів. Чайки тут суттєво домінують, їх пташенята на схилах, а дорослі літають всюди у пошуках їжі. Біля самих скель чайки часто ловлять потік повітря і можуть зависати, або літати дуже повільно, при цьому використовуючи не тільки крила, але і лапи. Виходить досить кумедно :) Так от на фото одна й та сама чайка, я встигав робити її фото поки вона пролітала повз мене.
 Башта Мохер |
Біля цятка - то Башта О'Брайна |
 Пташенята чайок навколо входу в печеру, з одним з скрижалів? |
Я пройшовся від туристичного центру до башти Мохер і назад. Башта Мохер, у своєму останньому варіанті, була побудована за часів Наполеона у якості вартової башти. Це на її честь було названо всі скелі Мохер. І на жаль зараз вона в настільки жалюгідному стані, що знаходитися поряд з нею небезпечно, то ж башта зараз огороджена.
Башта О'Брайна, як на мене, не заслуговує на увагу. Можливо дітям. Це суто туристичний об'єкт, який дозволяє піднятися ще на 2-3 метри.
Трохи про людей. Дуже багато іноземців, особливо багато індусів/пакистанців (принаймні так мені вдалося ідентифікувати за одягом), за мовою декількох ідентифікував як німців та італійців. Людей біля туристичного центру досить багато, але чим далі стежкою, на приклад, у бік башти Мохер, тим менше людей.
На скелях досить сильні вітри. Скелі Мохер в Ірландії відомі крім всього іншого, як улюблене місце самогубців. Так от з власних відчуттів, частину самогубців можна вважати такими, що загинули через занадто різкі пориви вітру у бік океану.
Ех... взагалі дуже сподобалося. Але час невгамовний і треба було замислюватися про дорогу назад. Автобус до Енніса відходили о 15:15 або о 17:15. В хостелі я повинен був з'явитися... або біля 21-ї години або біля 23-ї. Хоча дуже хотілося навіть просто посидіти, споглядаючи на океан, я вже не кажу про омити ноги (та й не тільки ноги) в океані, я вирішив повертатися о 15:15, оскільки я не хотів, щоб тімлідери хвилювалися і крім того, хотів залишити останні маршрути про запас.
|
|
Дорога назад була значно простішою, хоча по Еннісу довелося трохи поблукати, оскільки рано мене підвезли і я не запам'ятав дорогу. Здивувала велика кількість емігрантів (індуси/пакістанці і т.і.). Я про це потім розповідав Бену, що у порівнянні з Еннісом у Кілларні емігрантів немає.
В хостел я увійшов, коли вже сутеніло, хоча ще ніхто не спав. В двох словах сказав, що зі мною все добре, і що скелі - супер. Тімлідери почали цікавитися: "А де дівчата?" Я відповідав, що ми навіть з хостелу виходили окремо і я не бачив їх з того часу.
Підсумовуючи, дорога зайняла трохи більше 10 годин туди і назад, самі скелі близько 4-х годин, по грошах 10*2+5*2+9*2 = 48€. Ну і купа вражень.
Невдовзі, після того як я пішов до себе в кімнату перевдягатися, в хостелі почулися голоси Насті та Вєри. Почулися питання та емоційні відповіді. Спочатку я підозріло ставився до того, що вони теж були на скелях Мохер. Я їх там не бачив. Стежки вздовж скель проходять так, що хоч-не-хоч але бачиш всіх, хто йде на зустріч (і періодично вітаєшся з ними). То ж вони не могли пройти повз мене непоміченими. Але, як я зрозумів потім, і повертаючись до моєї тези "Взагалі скелі таке місце, куди нема сенсу приїжджати на годину", дівчата залишилися "непоміченими", бо для них самі скелі були не цікавими, вони не бачили сенсу втрачати на скелі багато часу і обмежилися частиною біля туристичного центру. Який я був радий, що поїхав один.
Хоча ніде правди діти, дівчата отримали задоволення в іншому - вони подорожували автостопом. Коли ми розмовляли про цю подорож з Настею, то вона запропонувала такий варіант подорожування, я погодився на його використання у крайньому випадку (пограбували, запізнилися на останній автобус і т.і.), оскільки я дуже не люблю набридати своєю присутністю стороннім людям, та й просити не дуже. Це так само у мене як і з каучсерфінґом, мені значно комфортніше заплатити в хостелі. А дівчатам, судячи з усього, дуже сподобався. Розповіді про водіїв та їх машини повторювалися раз п'ять і дехто вже зводив очі до неба, коли чув початок чергової розповіді.
Як розповів Бруно, влаштували велопрогулянку довкола озера, тож не сумували. Без якогось організованого дозвілля залишилися Ева та Марлен :(
От так і закінчилася епопея з Скелями Мохер. Не знаю чи добре це, як для волонтерського табору і руху в цілому чи ні, оскільки, як я зрозумів, мета таких проектів змусити/зацікавити волонтерів робити будь-що разом. Але з іншого боку я не впевнений, що це взагалі реально, бо інтереси та вподобання людей різні. Вєрі наприклад не сподобався Лімерік, як місто в цілому, мені ж навпаки дуже сподобався, один замок короля Джона чого вартує. Так само і зі скелями Мохер. І як можна дійти до спільного знаменника в організації якихось заходів "для всіх"?