Початок цього допису був ще у минулому році, коли я невдало намагався стати волонтером в Україні. Цього ж року, коли я почав цікавитися такою можливістю, мені повідомили, що я вже можу збиратися і їхати. Щоправда, ті напрями волонтерської роботи, які мене цікавили, були вже неактуальними. Але мене запевнили, що байдикувати мені не дадуть...
То ж НПП «Тузловські лимани».
Щодо назви... горезвісний острів Тузла (той що біля Криму) і селище ТузлИ (те, що біля Одеси) – мають одне й те саме походження, оскільки походять з турецької/кримськотатарської: Tuzla - «соляне місце, соляна місцина». Дійсно, біля селища Тузли на лиманах знаходився колись солепром, який добував сіль.
Поясню ще раз, чому саме «Тузловські лимани». Минулого року, коли я шукав місце волонтерства у природоохоронній сфері в Україні, сайт «Тузловські лимани» виявився єдиним, на якому була представлена інформація щодо потреб парку у волонтерах, то ж обирати фактично було ні з чого. То ж якихось особистих вподобань, зв'язків, запрошень, блата і т.і. не було :) І "так", на той час у мене не було заведеного профілю в соціальних мережах, то ж, можливо, я себе позбавив потужного джерела інформації про волонтерські події.
Дорога. Мені радили їхати потягом до Одеси, а там автобусом до Тузлов, я ж збирався потягом до Білгород-Дністровського, а звідти вже першим автобусом до Тузлов. Мені більш комфортно подорожувати потягом ніж автобусами, крім того, я сподівався, що Білгород-Дністровський більш компактний і автовокзал десь поряд з залізничною станцією, то ж мені не доведеться бігати містом з рюкзаком... наївний
На сайті Укрзалізниці вперше стикнувся з приколом. Білгород-Дністровський знаходиться на залізничній гілці, яка прямує до Ізмаїлу. Оскільки час подорожі припадає на літо, то ажіотаж з квитками неймовірний. Так от квитки з Києва до Ізмаїлу є. Квитки з Чернігова до Білгород-Дністровського є. А квитків з Києва до Білгород-Дністровського – немає. То ж довелося купувати до Ізмаїлу, аби тільки не їхати на вокзал. Час прибуття до Білгород-Дністровського 4:31 - перший автобус до Тузлов я не повинен був пропустити стовідсотково!
До речі, я чув про такі ж приколи при купівлі квитків на залізницю і у західному напрямку. Наприклад місця на потяг до Рахова є, а до Ворохти - немає. То ж перевіряйте, про всяк випадок, квитки до кінцевих станцій.
Потягом їхав – без проблем. Виявилося, що у Білгород-Дністровську, як мінімум 2 автовокзали. Один біля залізничної станції (на який я і розраховував)... але він міжміський, а приміський, який мені треба, на чималій відстані. Але то нічого. Головною проблемою був розклад. Перший автобус до Тузлов з автостанції відходив об 11. Тобто приблизно 6 годин в очікуванні!!! Якби не великий рюкзак, то можна було б прогулятися містом але "якби"... Один з водіїв автобусів запропонував підвезти до селища Курортне, з тим, щоб я там о 9-тій перестрів автобус Одеса – Татарбунари, який йде через Тузли. Звісно, я погодився!
Вздовж дороги виноградники Шабо, бази відпочинку та поля. На кінцевій вийшов, стою і думаю, що його робити?.. Чекати, ще біля двох годин, якщо не більше, щоб пересісти на інший автобус? Або?.. Закинув рюкзак за плечі і почапав.
Коли йдеш пішки, то помічаєш значно більше ніж з вікна машини/автобуса :) Здивувався величезній кількості маку. Я чув розповіді, що у нас наркомани його вирізають по чужим городам трохи не з вогнепальною зброєю, а тут ПОВНО! І нікому він не цікавий. Мені потім пояснили, що він тут як дичка – не містить опію, та й самі зернини маку малі як пил.
Вперше в житті бачив зграю лелек... десь з пів сотні птахів. Я більше звик, що вони максимум парами.. а тут ось так..
І ще... зліва весь час мене дражнило море. Воно проглядалося через зарості.
Toyota Macho AKA Toyota FJ 40
Я не дзвонив у офіс парку, бо не знав, коли вони починають роботу, а будити/відволікати людей не бачив потреби. З парком зв'язався, коли вже увійшов на територію Татарбунарського району і мене підібрали. "Підібрали...", та я їхав на раритетному авто! Toyota FJ 40, майже те саме, що і Jeep Wrangler YJ. Для інформації, ця модель Toyota у Венесуелі мала назву Toyota Macho! 8D Познайомився з співробітником парку, Юрієм, з яким ми потім пару раз їздили разом по справах парку.
Дорога після селища Базар’янка залишила незабутні враження... На відміну від загальновживаного значення, тут дорога – це те, де їхати НЕ можна. Треба їхати або по ґрунтовці, яка йде паралельно з «дорогою», або по узбіччю (на мосту такий фокус не проходить). Як мені потім сказали, дорога така аж до самих Татарбунарів. На щастя, у самих Тузлах дороги більш-менш нормальні.
Офісом виявилася звичайна сільська хата. Відбулося знайомство зі співробітниками парку, які працювали біля Тузлов. Що обіцяли і що отримав? Йшла мова про туристичні умови проживання. Натомість була капітальна хата, ворота якої виходили прямісінько на лиман... Мені пропонували ліжко з пружинами, але я віддавав перевагу підлозі з карематом + спальник. Стосовно харчування - я розраховував на себе, була газова плита з балоном. Холодильника не було, але його функції справно виконував льох/погріб. Він мав суттєві переваги перед холодильником, бо я б в холодильник не вліз, під час спеки. Туалет – звичайний сільській на вулиці. Душ... От з цим були великі проблеми. Хоч і обіцяли, що він буде, реально його не було (точніше було 2 душа, які не працювали і були плани зробити ще один....).
Тузли знаходяться на березі лиману Бурнас, по дорозі відстань до моря біля 13км. Лиман мілкий, мені радили заходити в нього у взуванці, бо там може бути все що завгодно, але діти купалися босі. Весь лиман – джерело величезної кількості лікувальних грязей.
Вже на місці я згадав, що коли я був у Білгород-Дністровському минулого разу (ще малим), то великою проблемою була вода. Вона мала відчутний присмак. Так от смак води не змінився. Дехто з місцевих вже звик і вживає її, але я не міг. Я використовував її тільки у вигляді компотів, тоді фрукти перебивали присмак. Питна вода або купується в пляшках, або місцеві їздять кудись з каністрами. До того ж насосна станція працювала не ідеально і були випадки, що вода ледь тече, а якогось дня її взагалі не було.
Ще про воду. Біля будинку я побачив криницю, і думав, що вона занепала, коли провели водогін. Я помилявся. То криниця навпаки :) В неї вода набирається під час дощу і там зберігається, щоб використовувати під час посухи. Потім я вже став менеджером по резервному водозабезпеченню і не дивувався таким "колодязям" в інших подвір'ях.
На другий тиждень у мене з’явився сусід - хлопець зі Львова, Єльніков Дмитро - письменник, історик, етнограф, цікавиться природою, друкується в газеті Zbruč. Ми жили в одній хаті, але якось окремо один від одного. Наші "зустрічі", зазвичай переростали у дискусії та розповіді на дуже різні теми.
Зазвичай, я поступово розповідаю про події, які трапилися день за днем, але тут такого не вийде. То ж враження... і почну з кінця – я не задоволений своєю поїздкою (це такий хитрий прийом, щоб далі вже розповідати те, що сподобалося і залишилися гарні враження від прочитаного ;)). Коли я їхав, я намагався максимум своєї відпустки присвятити цій поїздці, щоб зробити щось корисне... Але один з двох тижнів я анічогісеньки не робив. Я перечитав усі книжки, які взяв із собою, намагався робити щось по господарству, щоб чимось себе зайняти... Але ж не для того я їхав у Національний Природній Парк! :(
Хоча з іншого боку, не дивлячись на те, що адміністрація парку погрожувала, що без роботи я сидіти не буду, я був першим волонтером, який приїжджає не на день-два на якусь подію, а на відносно на тривалий час. Сподіваюся, що досвід співпраці зі мною дозволить парку зробити висновки щодо тривалого перебування волонтерів.
Ще з переліку того, що не сподобалося, і тут я не знаходжу виправдання - незрозуміле прийняття рішень у парку. Хоча, останнім часом я бачу, що це загальна тенденція в Україні (світі?). Тобто, коли рішення приймаються базуючись на емоціях, кількості лайків, репостів в соц. мережах, яскравій картинці без урахування об'єктивної реальності, логіки і т.і... Результати таких рішень заздалегідь приречені на провал. Ті, хто дивився фільм "The Expert" про 7 червоних ліній, зрозуміють мене.
І це все на фоні нестачі коштів на повсякденні потреби парку: весь ренамент, яким користуються для обслуговування будинку-офісу, принесли місцеві працівники з дому, паливо оплачується по-мінімуму, хоча інспектори повинні об'їжджати свої території регулярно, біноклі отримали тільки нещодавно (здається вже такі, що були у вжитку), автомобілі, принаймні ті, що я знаю, особисті і сумніваюся, що оплачується їх амортизація. Можна глянути на потреби парку щоб приблизно оцінити міру нестачі грошей.
Ну от з того, що не сподобалося, здається все. Що сподобалося?
Мене оточували чудові, чуйні люди, які допомагали хто чим міг. Я намагався пручатися, але це не завжди допомагало: приносили ласощі, овочі/фрукти, питну воду, забезпечили велосипедом, без якого було б дуууже скрутно. Хоча може гостинці приносили через те, що мене підозрювали у бажанні скинути вагу... пальцем пригрозили навіть, щоб не здумав %)... Коротше кажучи, носилися як з писаною торбою...
Робочі поїздки з інспекторами парку, які супроводжувалися розповідями про місцевість, про рослин, птахів та тварин у парку. Ці розповіді були дуже цікавими і пізнавальними.
От наприклад, для мене було новиною, що на території України вільно живуть шакали (інспектори показували сліди). Я вважав, що цей вид більше притаманний Азії та Сходу, може Африці. Але вони вже у нас! То ж будьте обережні... не всякий песик на півдні України є песиком... він може бути шакалом...
Показували результат укріплення схилів лиману за допомогою бунів. Бунами в реалізації парку були просто довгі палки, які встромлялися на березі там, де вода підмивала берег. З часом, навколо тих палок вода наносила пісок та биті мушлі, тим самим поступово укріплюючи берег. Але, про всяк випадок, треба бути дуже обережними, гуляючи в таких місцях, оскільки через неоднорідність пересипу, він може бути як трясовина.
Вражаючим було спілкування з туристами. Всі, з ким ми бачилися, були киянами. Юра, інспектор з яким я був, навіть жартував з цього приводу, що я мусив приїхати до них, щоб зустріти тут свою киянку %).
Ліс біля Лебедівки виходить до моря. То ж влітку той ліс стає величезним неорганізованим кемпінгом, з великою кількістю авто, людей, наметів і т.п. В обов'язки інспекторів в тому числі ("в тому числі", але не тільки) входить перевірка належного протипожежного стану в таких імпровізованих кемпінгах.
Під час мого перебування сонце пекло мов скажене. Трава майже всюди перетворилася на сіно. Розпочалися жнива для зернових. Навіть бадилля у картоплі почало засихати. І це ЧЕРВЕНЬ місяць!!!...
І от під час однієї з поїздок, бачимо на галявині відпочиває кілька компаній. Галявина поділена між ними, а їхні авто «припарковані» по кущах по периметру галявини. І на території однієї компанії горить багаття. Хоча хіба то багаття? То так, спалюють непотрібні гілки... напевне тому доглядати за ним не треба?.. Люди не розуміють, що якщо вогонь перекинеться на сіно, яким устлана вся земля, то вони навіть не встигнуть дістати машини з кущів, дай Боже щоб самі встигли повибігати...
0-ий кілометр і результат займання трави
Можливо, для багатьох це видасться занадто прискіпливим... можливо, я і сам би таким був би, якби напередодні не сталася маленька пожежа і у туриста не згоріли б речі... Ще про дві пожежі чув, а наслідки однією бачив біля 0-го кілометру.
Я спочатку про себе сварив тих киян, бо соромно за "своїх", але саме інспектор звернув увагу - міські жителі не усвідомлюють небезпеку відкритого вогню. Можливо, далося в знаки не часте його використання в повсякденному житті і тому вони переоцінюють свої сили і недооцінюють силу стихії.
Розказували про браконьєрство і про спроби боротьби з цим явищем. Хоча розповідями не обмежувалося – знайшли одну облаштовану браконьєрську засідку на кабанів. Як мені пояснили, це вже браконьєри готуються до осені, коли в ліс буде небезпечно заходити, бо стріляти будуть з усіх кущів.
Взагалі, протидія браконьєрству нагадує голлівудські фільми з переслідуваннями, а іноді і зі стріляниною... Інспекторам навіть видали засоби захисту... Балончики з перцевою сумішшю... і сміх, і гріх :( Мене попередили, щоб я, навіть якщо буду бачити щось протизаконне, нічого самотужки не робив, а шукав когось з інспекторів. І взагалі інспектори з сумнівом сприйняли інформацію, що у парку начебто вже спокійно. Відношення до працівників парку від нейтрального до нейтрально-ворожого. Вказівники меж природоохоронних територій весь час виламують і на території офісу утворився склад з таких пошкоджених вказівників.
Але треба сказати, що багато проблем з браконьєрами зумовлено економічною ситуацією в регіоні. Регіон взагалі і Тузли зокрема є доволі депресивним. Роботи немає. Іноді людей вантажівками забирають працювати на виноградниках. В сезон на туристах трохи заробляє тільки Лебедівка і інші села, які мають вихід до моря. Відсутність роботи, низька зарплата, високі ціни на все зумовлюють дрібне браконьєрство: хтось собі у лісі готує дрова на зиму, хтось ловить рибу. Інспектори намагаються достукатися до людей... але всі розуміють, що їсти щось треба, та й взимку опалювати житло теж...
Дивує, що на фоні всього цього у працівників парку ще є сили, енергія і ентузіазм щось робити задля збереження довкілля. Зустрічі з дітьми, якісь демонстраційні матеріали... і часто це саме ініціатива знизу, а не розпорядження зверху.
Чим я займався? Я опосередковано приймав участь у будівництві острову для гніздування птахів "Фрумушика" в лимані Бурнас. На сайті парку можна знайти фотографії кінцевого етапу будівництва.
Чому опосередковано? Бо саме будівництвом я не займався. Я займався заготівлею сировини, принаймні частково. Одне завдання було – знайти у лісі ділянку з щільними заростями, які можна було б використати для будівництва островів. Планувалося, що потім будуть залучені інші працівники парку, буде машина з інструментом і т.і. але для їх роботи треба було визначитися з ділянкою. Ділянку я знайшов швидко і потім гуляв у лісі суто для свого задоволення.
І друге завдання - заготовка стовпчиків для будівництва острова. Вони готувалися з рослини Айлант найвищий, яка є інвазивним видом для України, приблизно так само як і Рододендрон понтійський для Ірландії. Рубав стовпчики я, здається, два дні. Робота взагалі капець. Головною проблемою було знайти стовбури потрібної якості - прямі і міцні. Хоча і працювати сокирою у заростях було те ще задоволення. Ще й пальця коцнув сокирою...
Під час роботи звернув увагу на птицю (не знаю її назви), яка... хвилин 10 летіла на одному місці. Це виглядало як у діснеївських мультфільмах, наче її хтось за хвоста тримає. Я знаю, що деякі птахи так можуть висіти на одному місці на повітряних течіях.. але такого ще не бачив і не чув :) До речі, на відео трохи видно зарості Айланта найвищого.
Ті два дні, що я працював з айлантом, мені неймовірно щастило... Дорогою додому погода швидко мінялася і починалася неймовірна гроза зі зливою, але коли я вже заїжджав до "офісу". Я згадував, як мені скаржилися, що тут таке місце, що дощі обходять цю місцевість стороною... ага... якраз (хоча, напевне, таке кажуть всі, хто працює на землі :)) Але грози були реально сильними і вражаючими. Я до того ніколи не бачив, щоб блискавки били в землю/воду без перерв впродовж тривалого часу одна за одною. Таке враження, що настав час збору у безсмертних і МакЛауд роздає там на горіхи ;)
Також я приймав участь в облаштуванні "0-го кілометра". Дурна робота, бо через день результати роботи були пошкоджені/знищені (що було прогнозовано). Але мова не про те, саме після облаштування, я скористався тим, що поряд море, і скупався. Ох і холоднюча вода була в Чорному морі. Ноги німіли за лічені хвилини. Більшість людей просто засмагало, в морі були одиниці і то швиденько швиденько... Надзвичайно холодна вода відбила у мене бажання купатися на весь термін перебування під Одесою.
От по суті і все, чим я займався впродовж двох тижнів перебування у Національному Природньому Парку. На жаль, культурний відпочинок доволі обмежений. Іноді катався на велосипеді вздовж лиману під...
Carlos Vives & Shakira - La Bicicleta, милувався птахами, втікав від джмелів та ґедзів.
Лиман Бурнас. Навпроти 0-ий кілометр.
Ще всякого різного..
Спробував дуже смачну страву – плацинда, взагалі-то не тільки її, незнайомих мені страв, якими пригощали, було багато, але специфічна назва запам'яталася). Плацинда є більше стравою молдовської кухні, що і не дивно через близькість кордону.
Побачив у дії місцеву с/г розробку... Тепер я знаю, де і як велосипеди доживають свій вік... %) Роблять дуже просто. Раму велосипеда типу Україна розпилюють у двох місцях: біля сідла горизонтальну і біля педалей, ту частину, що йде до рульової колонки. Рульова колонка приварюється до осі педалей. В отвір сідла вставляється плоскоріз і одягається заднє колесо на своє місце. Все!
Я був здивований, але майже всі місцеві спілкуються українською. Я очікував російстко-молдавсько-румунський суржик, але ні...
З Дмитром одного разу вийшло непорозуміння, яке я списував на місцеві особливості. Непорозуміння стосувалося різного сприйняття відліку часу. Вже зараз я зрозумів свою помилку :( Але намагаюся вчитися! Отож коротко: в українській мові, на відміну від російської, години повинні вказуватися порядковим числівником жіночого роду. А я сперечався і доводив, що 14:15 це дві години 15 хвилин, або третя година. Насправді ж - це друга година 15 хвилин/15 хвилин по другій/15 хвилини на третю. Соромно...:(
От так потихеньку і непомітно спливав час мого волонтерства. Я і не помітив, як вже настав час збиратися. Я дуже хвилювався за стовпчики айланта, оскільки я їх заховав у заростях, там де ї рубав. Вже коли я був у Києві, Дмитро розповів, що їх привезли і він їх пиляв потрібної довжини. Взагалі було сумно, або точніше було відчуття незадоволеності своїм перебуванням :(
Було сумно прощатися з усіма, кому я дошкуляв ці два тижні, але довелося... Мені ще надавали купу харчів на дорогу, щоб не дай Боже не зголоднів.
Повертаючись, я хотів прогулятися по Білгород-Дністровському та зайти до фортеці. До речі, для місцевих діє знижка на відвідування фортеці. Для такої прогулянки було бажано залишити великий рюкзак у камері схову на залізничному вокзалі. Але камери схову там немає! Натомість є камера схову на міжміській автостанції поряд з вокзалом, вона працювала до 18:00, що мене влаштовувало.
Щодо фортецю можу сказати, що на жаль великі площі гуляють. Можна було б запросити/організувати якесь дійство, запросити майстрів гончарів, ковалів і зробити вулицю ремісників і т.і.. Хоча я не можу сказати, щоб всередині ніякої активності не було: кафе/екскурсії/стрільба з лука/арбалета, сувеніри були... але є можливості зробити відвідування фортеці ще більш насиченим.
Повернувшись до вокзалу, забрав рюкзак і сів у парку, в очікуванні потягу. Силував себе Темною Вежою Кінга, яка дуже тяжко йшла... Та й поїсти як раз була слушна нагода. І от сиджу читаю... Чую по бруківці алеї цокає чиєсь взуття маленькими швидкими кроками. Ну хто так ходить? В очікуванні піднімаю очі... чоловік... нафарбований, одягнутий у форму залізниці (або схожу), який йшов, скажімо так "жіночим кроком", наче він на підборах. "Упс.." і зрозумів яка у мене цікава книжка... чую, пройшов мою лавку... ще метрів п'ять.. і тиша... Я мозком і розумію, що нема сенсу піднімати голову, для мене нічого цікавого там немає, але автоматично голова піднялася... Дивиться на мне.... Книжка!... Через секунд 5 цокотіння продовжилося... Я сиджу і реготати хотілося він кумедності ситуації...
Кумедно чи не кумедно... а в потяг сідав, то оглядався... :))
От так і закінчилося моє волонтерство в Україні у 2017. Сподіваюся, що наступні проекти будуть біль продуктивними.
Керівництву Національного парку хочу дати пораду. Дослухайтеся до точки зору ваших Експертів (знову згадуючи фільм "Експерт"), або заведіть одного з правом вето будь-якого рішення. Звичайно, IMHO.
Ще раз дякую всім, з ким звела доля і до наступних зустрічей!!!!