Перед подіями другого тижня розповім трохи про буденне життя, якісь нюансі або події, поперемелюю кісточки і т.і.
Почну, напевне, з відносин у групі. Все, біль-менш, було рівно. Тобто якоїсь неприязні до когось не було, або всі більш-менш адекватно себе вели і, таким чином, не викликали негативу до себе... Я вже писав про хронічні обіймашки - це було майже весь час. Тобто, чи були якісь непорозуміння? Звичайно! Але вони були несвідомі і швидко вирішувалися обіймами і словами взаємної дружби та любові.
Через деякий час, особливо через тісніше знайомство одне з одним за допомогою фотографій, у групі набули популярності... назвемо так "розчулене позіхання". Це виглядало так... хтось знайомить інших зі своїм життям і показує фото на смартфоні. І тут всі "вибухають" приглушеним "Ооооооо... It's so cute.." "Oooo... puppy.." І що в цьому цікавого, запитаєте Ви? Нічого... аж допоки цей вигук не лунає від скупчення людей, перетворюючись на маленький хор.
Через деякий час всі зрозуміли, як це кумедно виглядає і вже усвідомлено, жартома використовували такі позіхання. Так одного разу нам повідомили, що, через погану погоду, ми працювати не будемо... Не треба говорити, що всі були дуже "засмучені", тому і реакція була відповідна від всієї групи... "Oooooooooo no... what a pity" ("Оооо.... як сумно...") %)
Мови. Для багатьох з нас проект був можливістю потренувати англійську. Як я вже писав, люди з однаковою мовою спілкування втрачають, бо мимоволі періодично переходять на свою мову. Переш за все я це помічав у дівчат з Сербії, хоча і мексиканці теж на це страждали. З німцями + Нік все складніше. Між собою вони іноді переходили на німецьку, щоб з'ясувати якісь тонкощі перекладу чи нюанси. А от спілкування з місцевими працівниками та з представниками влади майже все німецькою (окрім офіційних промов)... іноді це трохи дратувало, бо переклад для не німецькомовних був або не завжди, або після 5-ти хвилинного спілкування німецькою нам надають стислий переклад: "Yes".
У спілкуванні зі мною Юля частенько переходила на російську і я періодично нагадував їй, що вона тут і для мовної практики. Хоча під час приготування їжі, пріоритети змінювалися...
Ну і взагалі... такі табори - це місце, де можна зламати мовний бар'єр. Але через надмірну ввічливість оточення вивчити граматику/вимову - нереально. Якщо Вас зрозуміли - цього достатньо і ніхто не буде виправляти помилки через побоювання образити. Тобто там панує швидше Basic English. Тим більше там же не вчителі англійської. Так одного разу Нік (це було єдине зауваження щодо англійської за весь час) звернув увагу, що такого затребуваного у волонтерському проекті слова як eatable (їстівне) в англійській мові не існує. Натомість існує слово edible. Вже по приїзду додому я перевірив у паперових словниках... та ні... є і eatable, і edible. Але Ніку дякую за нове слово :)
Десь на другому тижні відбувся мовний обмін лайкою... І дитячим навчальним закладам біля нашого будинку довелося бути свідками заучування: "Scheiße!" - було поєднання ігор волейбол/бадмінтон з "мовною практикою".
Цікавинки. Взагалі щодо цікавинок та національних особливостей Мексика на першому місці. Напевне через відстані до неї і через те, що ми не завжди приділяємо їй (і не тільки Мексиці) увагу в новинах, знову ж таки, через значну відстань. Я це відчув на собі, коли в день відльоту чув у новинах, що у Мексиці землетрус, а потім почув це з вуст мексиканців, що землетрус відбувався саме тоді, коли вони злітали. Сприйняття інформації зовсім інше. То ж цікавинки будуть стосуватися Мексики.
Пісні, або скажімо так "писенність"... Якщо хтось з мексиканців знаходиться в душі - це було чути всім... підозрюю, що і сусідам зверху. Якщо мені не зраджує пам'ять, Хаві мав якусь освіту, яка є дотичною до музики... тож в його репертуарі була і класика, і мексиканські пісні, і поп... І зрозумійте правильно, це стосувалося не тільки душа, вони часто про себе щось наспівували, а оскільки у нас часто на кухні грала музика, то наспівування було не тільки про себе, але і для всіх нас.
Далі, ми поділяємо Мексику та Мехіко... Для них це одна й та сама назва. Мехіко. Цікаво як одне слово трансформувалося в два, підозрюю, через різні шляхи поширення.
Гострий перець у Мексиці їдять усі або майже усі. Це нормально, якщо мексиканець носить з собою перець з сіллю. Чи впливає постійне вживання перцю на на систему травлення? Принаймні зі слів Хаві, у багатьох виразки.
Я вже вище писав, в іспанській мові літери "V" та "B" мають одне й те саме звучання. Було дуже дивно вигукувати "БІБА Мехіко!" під час святкування Дня Незалежності Мексики.
Наркотики і все що пов'язане з цим. Реально досить розповсюджене. Зі слів Хаві багато з його знайомих знайомих "працюють" в цьому бізнесі. Стрілянина на вулицях міста через наркотики - це не виняткова подія. Поліція часто має свої інтереси. Тобто, той образ який був намальований у мене після американських фільмів, не дуже відрізняється від дійсності.
Нелегали, які намагаються дістатися у США. Їх багато. Ставлення до них змішане... з одного боку - їх шкода, з іншого боку - вони створили з мексиканців образ шукачів легкої долі.
Сальса. Якось не склалося. Навчання сальси навіть було записано у планах на якийсь з днів... але...
Олімпіада у Мексиці 1968. Я про це не знав, то ж для мене то було несподіванкою. Перед Олімпіадою у Мексиці 1968, виявляється були протести проти її проведення та суттєвих витрат з бюджету. Протести були придушені. Кількість людей, які зникли безвісті, значно більші ніж була подана в офіційних джерелах. Люди, яких згодом повинен був знати Хаві, так і не з'явилися в його житті, я вже не пам'ятаю, чи то родичі, чи то близькі знайомі.
Знайомство з національними особливостями мало багато проявів. Відбувалося і через гроші. Тим більше, що хлопець Софії виявився колекціонером. Це я до того, що взяти з собою жменьку монет та купюри буде не зайвим. Всім цікаво подивитися на гроші інших країн.
Не зовсім стосується цікавинок та національних особливостей, швидше волонтерських проектів вцілому. І після минулого, і після цього проекту не перестаю дивуватися, як одні половинки, скажімо так, "відпускають" свої інші половинки у такі проекти... Слово "відпускають" тут не зовсім влучне, швидше "спокійно ставляться до таких поїздок і не приймають участь в проектах парами", хоча це реально. Адже члени групи знаходяться у досить тісному фізичному та емоційному контакті один з одним: ігри, пообідня дрімота один на одному, пісні, знайомство з своїм приватним життям, у цьому проекті були обіймашки за будь-якого приводу і без нього. Додайте до цього ще і змішане проживання без поділу на дівчат та хлопців. Я вже не кажу про банальне хвилювання (до одної дівчини її хлопець дзвонив... разів по 5-6 на день перевірити "чи все нормально").
З іншого боку, хочу заспокоїти, якщо створилося враження, що волонтерські проекти є осередком розпусти - це не так. Але якщо не хочеться прилаштовувати відомий вислів "Все, що було у Вегасі, залишається у Вегасі" до поїздки другої половинки - їдьте вдвох!
Про "відпускання" всі межі перевершила одна учасниця цьогоріч, яка поїхала в проект, фактично залишивши вдома немовля зі своїм цивільним чоловіком/батьком дитини. Дитина ще й захворіла... ой... це важко було... для всіх нас.
Необхідно згадати про обговорення, які проходили в рамках навчання. Для таких обговорень, зазвичай, ми збиралися ввечері у найбільшій кімнаті, розсідалися хтось по ліжках, хтось на ковдрах на підлозі, стільцях і т.і. Темою таких обговорень були природоохоронні питання: що треба робити або що НЕ треба для збереження довкілля, який природоохоронний стан у кожній з країн і т.і. Згадували пораду з infosheet: "Try to avoid using an aeroplane because planes produce far more carbon dioxide (CO2) than any other form of public transport." Хоча, як на мене, то було швидше формальне виконання вимог проекту, але для мене вони були корисними.
Крім обговорень якихось високих матерій у такому форматі були ще ігри (на базі "Крокодила"), розповіді про свої країни і т.і. Міхі приніс якось гітару і з'ясувалося, що Нік, Софія та Хаві класно грають. То ж по вечорам іноді ще і співали пісень.
Ну от і все з такого, що я хотів розповісти, що не прив'язано до днів. Повернуся до подій другого тижня. А він був насичений на події. Майже кожного дня ми закінчували працювати до обіду... Але, тим не менш, ми виконали весь обсяг запланованих робіт. Це з урахуванням декількох неробочих днів через дощі, коротких робочих днів на другий тиждень і останньої п'ятниці, коли ми майже по працювали.
|
Понеділок. Після роботи ми всі разом поїхали у Тюбінген на пішохідну екскурсії. З екскурсоводом ми зустрілися у центрі міста. Екскурсовод... (на жаль я не запам'ятав її ім'я) вишукано, стильно одягнена фрау в окулярах. В деякій мірі вона була як Мері Попінс (з урахуванням різниці у віці) для нашого молодого колективу - вона уважно слухала, говорила спокійним голосом, при цьому увага всіх була прикута до неї. Напевне тому всім і сподобалася. Екскурсія була англійською, деякі питання вони обговорювали з нашими німцями і німці вже потім намагалися пояснити нам незрозуміле.
Всього я, звісно, не запам'ятав, але хоч щось...
 |
Головне, звісно - Тюбінгенський університет Еберхарда Карла. Все життя у місті вирує навколо нього і він найбільше вплинув на місто. Університет заснований у 1477 році, то ж має багату історію. Найбільш відомий він завдяки роботам у галузі медицини, природничих науках та теології. Університет навіть має свою лікарню, яка є відомим медичним центром у Німеччині.
На території Тюбінгену знаходиться замок Хоентюбинген (XIIст), який зараз розміщує в собі музеї Тюбінгського університету.
Цікавою для мене була система фінансування університету у середньовіччі.. Той, хто мав можливість оплатити навчання - сплачував, хто ні - вчився безкоштовно. Але по закінченню він мусив якийсь відсоток зароблених грошей передавати університету. Тобто реально майже кожна обдарована дитина могла отримати освіту.
Вже університету стосується тільки частково - Тюбінгену дуже повезло під час Другої Світової. Старе місто розташоване майже повністю на лівому березі річки Неккар. Під час війни на правому березі річки були побудовані бараки для військових і там розташовувалися якісь військові частини. Коли союзники бомбили німецькі міста, то це були або промислові центри або військові об'єкти. Тому Тюбінгену пощастило, бо річка була зрозумілим орієнтиром для пілотів і Старе місто майже не відчуло наслідків бомбардувань.
Те про що я вже писав - дуже багато фахверк будинків (каркасні будинки). І вони теж еволюціонували. Перші з них мають у місцях перетину каркасу додаткові елементи кріплення (я от не знаю, чи то гвинти такі, чи кілки). З часом ці додаткові елементи кріплення прибрали, компенсуючи їх більш складним з'єднанням елементів дерев'яного каркасу.
|
|
Вразила мерія або ратуша, вся оздоблена розписом. Чільне місце тут займає Еберхард I - герцог Вюртемберга засновник університету у Тюбінгені, який потім став носити і його ім'я. Зверху знаходяться роки побудови та перебудов, ремонтів ратуші: 1435, 1508, 1543, 1692 та 1876 роки. Внизу знаходяться зображення видатних особистостей Тюбінгена: війт Тюбінгена Конрад Бройнінг, богослов, письменник та викладач Університету Тюбінгена Йоханес Осіантер, мер Тюбінгена Генріх Данн, старший офіцер Лбюдвіг Хубер, видавець та промисловець Фрідріх Котта та поет Людвіг Уланд.
В середині мерії панує мікс історії та хайтека. Старі оригінальні балки поєднуються з сучасним облаштуванням та освітленням. На першому поверсі, де ми, власне і були, було представлено здобутки Тюбінгена у екології та плани на майбутнє. Це більше було схоже на якусь виставку ані ж на будинок органу влади. Я не знаю, як на інших поверхах, але на першому ми ніякої охорони не бачили.
Цікавим та дивним для мене був факт, що одного часу Тюбінген та Хіршау були частинами різних державних утворень. Так Хіршау століттями належав до графства Хохенберг (засноване гілкою вельмож з роду Гогенцоллернів). А Тюбінген до Вюртемберга. Через це існував і релігійний територіальний поділ на протестантів та католиків. Тюбінген - протестанти (значною мірою посприяв університет), а Хіршау - католики. Хоча зараз Хіршау - передмістя Тюбінгена.
З того що ще запам'яталося - маленькі канали з маленькими містками, які можуть створювати враження... іграшковості, провансу... але які раніше були стічними канавами.
Здивувала і сподобалася вулиця, яка починається з житлового будинку. Тобто раніше вулиця спиралася в будинок, потім було прийнято рішення "продовжити" вулицю через будинок навпростець. Таким чином один бік вулиці виглядає як звичайний будинок. Звісно це вулиця не для авто, як і майже весь історичний центр.
Взагалі екскурсія дуже сподобалася, у старому городі було дуже багато цікавого. Як от реклама - музичний клуб/паб/ресторан Frau Hopf im Schloßcafé, вузенькі вулички, переходи з рівня на рівень, бруківка, приміщення корпусів та гуртожитків університету. Було цікаво зустріти хлопця, який виніс роздати свої чашки, напевне, які йому надарували. Після екскурсії ще пробіглися магазинами. Додому поверталися вже ввечері доволі стомлені.
Ще забув сказати, і хоча це не стосується екскурсії, але важливо і корисно. Інформаційний/туристичний центр у Тюбінгені знаходиться на правому березі біля мосту. Там можна дізнатися про найближчі події у місті та околицях, купити якісь сувеніри і т.і.
Вівторок. У нас було заплановане катання на човні. Так само роботу закінчили раніше і ми поїхали до Тюбінгена. Не зразу, але без великих затримок знайшли людину, яка нас повинна катати, назвемо її/його гондольєром, бо і човни, і те як ними керують схожі на гондоли. Човни вузькі та ще й з пласким дном, бо річка неглибока і має мілини, то ж спершу було досить лячно, бо найменший рух викликає хитання човна, а спроби утриматися викликають ще більше панічних рухів, які, у свою чергу, викликають ще більші хитання човна... То ж... перші хвилин 10-20 ми вчилися не рухатися взагалі... або рухатися повільно. Через деякий час ми призвичаїлися до нашого судна і вже почали отримувати задоволення не зважаючи на дощ.
|
|
Це вдавалося не в останню чергу через те, що ми були змушені ховатися під мостом... а під мостом дострілював WiFi одного з ресторанів. То ж більшість була не проти скористатися можливістю надолужити тимчасову втрату соціальних мереж.
Коли дощик припинився ми попливли у верхів'я. "У верхів'я" - це у бік Хіршау. Тиха течія навіть змусила декого задрімати..
|
|
Дорогою назад наш гондольєр запропонував, якщо є бажаючи, покерувати човном. То ж Нік та Малте теж стали гондольєрами. Маю підозри, що у Малте, це не перший досвід керування.
Вже коли чалилися, ми зрозуміли, чому човни такі вузькі... Їх дуже багато і така форма - єдина можливість пришвартуватися до пірса (взагалі-то я впевнений, що це не єдина причина... але принаймні ми зіткнулися саме з нею). Ми і розштовхували інші човни, і намагалися затягнути наш човен з берега, але все одно це зайняло купу часу...
Середа. Дегустація вина в місцевій винокурні. Як я вже згадував, ці місця впродовж тривалого часу були вкрити виноградниками і виноробна галузь була доволі розвиненою. Зараз влада сприяє відновленню виноробної галузі. В тому числі відновили стару винокурню і зробили з неї презентаціно-дегустаційну залу. Були присутні всі, хто хоч якось контактував з нами, хоча б опосередковано: представник мерії з Тюбінгена, мер Хіршаю, представник громади Хіршау, звісно Міхі, Йоргі та Іді і ще декілька людей, яких ми не знали. Спочатку мер показав декілька презентаційних відео про Хіршау і подякував нам ще раз. А потім почалася сама дегустація. Це хоч і називалося "дегустація вин", але по факту то було частування з місцевими винами. Винокурня виробляє (на той момент) три види вина: червоне, біле та рожеве (суміш білого і червоного). Єдина етикетка з пляшки білого вина, яка збереглася, містить назву Ede's Secco Blanc. Мені знайти інформацію про це вино в Internet не вдалося. Мій рейтинг вин: Червоне, Рожеве і на останньому місці Ede's Secco Blanc. Але як я вже сказав, мій смак не показовий взагалі.
Суто моє враження - дегустація алкоголю в таких таборах зайва, оскільки досвіду вживання алкогольних напоїв у багатьох учасників проекту ще мало (знання своєї мірі, прогнозування сп'яніння і т.і.). Коротше кажучи "благими намірами"...
Крім самої дегустації, сталася не дуже приємна/дуже неприємна подія. Разом з представницею громади Хіршау на дегустації була присутня.... як я зрозумів, її донька. Оскільки її вік та вік більшості членів нашої групи був приблизно однакові - вони швидко знайшли спільну мову (хоча можливо алкоголь теж зіграв свою роль). До того ж з'ясувалося, що вона вивчає іспанську, а тут живі, реальні мексиканці! Про що саме вони спілкувалися - не знаю, я сидів далеко. Потім з'ясувалося, що хтось її запросив на нашу прощальну вечірку. Крім того їх сім'я має верхового коня (чи коней?) і це стало додатковою мотивацією запросити. Неприємним було те, що потім на обговоренні/нараді було вирішено, що вона буде зайвою на нашій вечірці і треба її якось здихатися. :(
Четвер. Був важким днем.... І це був саме той день, коли до нас повинні були приїхати представники преси разом з представниками Тюбінгана, щоб громадськість була проінформована про їх і нашу діяльність. Ну... показуха та ще. Ми до цього якось аж занадто попрацювали і трави для косіння та прибирання було вже мало. То нас зупиняли, бо ми могли прибрати залишки трави та хмизу, а тоді і важливість нашої роботи під питанням. З журналістом спілкувалася Міні, нам задавали по декілька запитань і все.
Така показушність не стала мені на заваді наступного дня бігти за газетою :) Буде на згадку...
Під вечір до нас завітала представниця SCI Germany. Я вже очікував якогось тестування, як це було в Ірландії, але нічого подібного. Вона просто попитала нас, чи все добре, чи є якісь зауваження, презентувала баночку власноруч закритого варення і все. Далі вона займалася питанням страхового випадку Міліци.
П'ятниця. Іді провів екскурсію по всьому Hirschauer Berg. Ми піднімалися на самий верх у ліс, гуляли лісом, а потім пройшлися до Wurmlinger Kapelle (St. Remigius Kapelle). Раніше Йоргі та Міхі жартували, що хоча Іді вважає себе атеїстом, насправді Богом для нього є природа і тут ми дійсно побачили його захоплення, дбайливе ставлення до природи. Він показував і розказував про все навкруги, де які рослини, гриби, звірі... Я поскаржився йому, що біля замків Гогенцоллерн та Ліхтенштейн не бачив їстівних грибів. Їстівними я називав трубчасті гриби, бо всі пластинчасті у мене асоціюються з блідою поганкою. На що він відповів, що я не правий і є купа їстівних пластинчастих грибів, а ще і губчастих (але останні ніхто не їсть через те, що нереально їх вимити). При цьому зірвав один з пластинчатих і сказав, що приготує його сьогодні... Як на мене поганка поганкою!
|
|
Дорогою ми милувалися краєвидами. Особливо вони були вражаючими з каплиці Wurmlinger Kapelle, яка височіє над усім Хіршау. З неї навіть було видно шпилі замка Гогенцоллерн. По дорозі назад Іді показав нам місця де, вперше були зроблені конструкції для підтримки схилів (здається у 1937р) і здалеку побачили статую оленя, яка іноді сприймається як символ Хіршау.
|
|
Залишився один клаптик неприбраної землі, але то була більше розвага, бо нам запропонували спробувати косити самим. То ж, якщо виженуть з роботи, можу косити траву вздовж трас :)
Закінчивши працювати, з'ясувалося, що Йоргі, Іді та Міхі приготували для нас подарунок - частування на природі. Вони підготувалися на славу: пиво, столи та лавки, похідний мангал, різноманітні інгредієнти для піци і навіть каміння для запікання піци. І ні... я не забув, гриб, який Іді планував використати для піци.
Хтось почав допомагати з приготуванням. Інші ж почали довбати каміння... "Довбати каміння? Яке каміння?" - запитаєте Ви!.. Виявилося, що ще до нас утворилася традиція - кожен проект залишає на згадку кам'яні стовпчики з якимись написами. Ми обрали написи: "STRONG AS CHILI" - вираз, який фактично був девізом проекту, "MMXVII" - рік проекту римським записом та "MIJ" з сердечком - ініціали людей, з ким ми працювали весь час. То ж, якщо Ви побачите такий стовпчик - не буцайте його там сильно, то наш! :)
|
|
От так, постійно міняючи діяльність від каменяра до кухаря, смакуючи власноруч (ну майже) приготовану піцу, ми провели значну частину дня. Сонце вже почало хилитися до обрію, то ж ми почали збиратися і перебиратися до нашого будинку. От саме під час цих занять нас застала представниця місцевої громади, яка саме їхала верхи. Швидше за все, вона зрозуміла, що волонтери не дуже чекають на її доньку, оскільки була вже досить пізня година, а ми ще навіть не вдома... Зрозуміла і переповіла донці, бо донька так і не завітала до нас.
А вдома нас чекав хаос. Ми ж начебто очікували гостей на барбекю. А у нас нічого не було готове. Матео (це той що з Албанії) почав швидко готувати щось середземноморське, Софія та Меліца почали готувати якийсь пиріг, а я вирішив все ж таки приготувати гречку (Юля стрибала від радості). Міні запропонувала кожному написати на клаптиках паперу Міхі, Йоргі та Іді щось на зразок листівок на згадку.
А гості вже почали приходити і, як з'ясувалося, не самі, а з сім'ями. Слава Богу, що вони знайшли собі заняття з вогнищем і почали смажити щось... Ми не розраховував на велику кількість гостей. Але це міг би бути додатковим приводом сказати добрі слова Міхі, Йоргі та Іді перед всіма. А у нас хтось вже сидить за столом... хтось в милі бігає кухнею... а потім листівки пише.
Як результат - Софія та Меліца, Матео та я вийшли до столу вже наприкінці, коли дружини з дітьми вже пішли додому і треба було прибирати зі столу. Я не дуже тим переймався, але різниця між тім-лідер та тім-координатор стала аж занадто явною.
То ж слова подяки, вдячності та читання листівок відбувалося у тісному колі. І це не було офіційно та формально. Багатьох ці прощання розчулили вкрай і не тільки волонтерів. І це дійсно було прощання... Йоргі та Іді ми більше не бачили.
Субота. Після сніданку почалося обговорення вчорашнього святкування або барбекю-вечірки (BBQ-party), оскільки те, як все пройшло, сподобалося далеко не всім. Закінчилося все як і завжди - Міні вибачалася за недостатній досвід, а Малте посилався на те, що вони не тім-лідери, а тільки координатори. Після того як слова вибачень були сказані всіма, хто тільки міг їх сказати, почалося прибирання будинку.
Як на мене марне витрачання часу... Як я вже писав раніше, в будинку завжди було чисто. Звісно, це не виключає потребу прибрати, але суттєво зменшує час прибирання. То ж навіть з урахуванням того, що ми встали не рано, поснідали та подискутували щодо BBQ - в обід вже все було прибрано і ми поїхали гуляти Тюбінгеном.
|
|
Приємна прогулянка містом, останні сувеніри, символічне частування шаурмою у німецькому "ресторані"... "Стамбул"! Малте пощастило (?) і він прийняв участь у виступі вуличного комедіанта, а ми сиділи на сходах храму і дивилися на їх виступ.
Якимсь цікавим виявився збіг... В Тюбінгені випадково натрапили на мексиканський магазин. Паті та Хаві не могли повірити своїм очам. Магазин не мав якоїсь спеціалізації окрім мексиканської. Тут були і продукти з напоями, і елементи одягу, і сувенірна продукція, яка стосувалася Мексики. Після магазину у мене з'явилося питання до Хаві щодо Луча Лібре - мексиканського реслінгу. Бо для мене це виглядало дещо кумедно і несправжнім. Він мене запевнив, що у Мексиці це ціла культура і відношення дуже серйозне. Це вважається мексиканською культурною спадщиною.
Зібралися ми вдома вже під вечір. Вже почалися пакування речей та збирання. Добігали до свого кінця ігри, які започатковувалися на старті проекту. Дописувалися останні паперові листи та відправлялися один одному у паперові скриньки.
Ми довго сперечалися, чи треба казати, хто чиїм був "секретним другом". Я був проти, бо сподівався зберегти своє інкогніто... по факту, мій друг зрозумів, що саме я його "секретний друг", а я помилявся відносно свого. Перемудрив. Ще першого дня, коли ми ходили у крамничку der LiLA Laden, я був свідком, як Хаві купив свічку у вигляді пляшки шампанського... Я був свідком тієї покупки, а він був свідком того, що я був свідком. Тобто, він знав, що я бачив те придбання. То ж, коли "секретний друг" подарував таку ж пляшку - мені б і на думку не спало б підозрювати Хаві. Але "секретним другом" був саме Хаві. Дякую тобі, друже, за яблуко!
Оглядаючись назад, помітив дві цікаві речі. По-перше, людина, яка хропла у нашій кімнаті, перестала заважати спати десь на 3-ю ніч. От не знаю, чи людина перестала хропіти, чи то я звик... По-друге, кашель пройшов без будь-якого додаткового лікування. Я підозрюю, що це через лікувальне повітря Альп та фізичну активність.
Були спроби ще раз відсвяткувати з алкоголем останній вечір у нашому тісному колі.... але, пригадуючи ніч після дегустації вина, ці спроби були придушені в зародку. Залишки пива та вина були розподілені між усіма, щоб ніхто не був ображеним.
Неділя. Сніданок, останні прибирання, збирання наших розкладушек та ковдр, миття холодильника, пакування валіз і т.і. Останні прощання з Міхі і початок дороги додому.
У Тюбінгені як грім серед ясного неба Паті повідомила, що її літак ЗАВТРА (як я вже казав, вона з Хаві в Німеччину летіли разом випадково, а назад вони вже летіли окремо) і вона ще не займалася питанням пошуку житла. При чому, я більш ніж переконаний, що якби запитати про це Міхі, то Паті без питань, могли залишити ще на ніч у нашому будиночку. Паті вирішили цю добу провести у Тюбінгені, а не у Штутгарті, хоча житло у Штутгарті було дешевше та і нове місто.
Коли з Паті всі питання були вирішені, ми попрощалися один з одним і я пішов на потяг... У мене ще були великі плани щодо Штутгарта.
Як мінімум я хотів відвідати два музеї: музей Mercedes-Benz та музей Porsche. Орієнтовно часу було достатньо, але без запасу. Треба було відвідати туристичний інформаційний центр біля вокзалу. Крім того, виявилося, що я забувся забрати з холодильника сир з пліснявою, який мене просили привезти у якості сувеніру, то ж треба було ще і знайти супермаркет якийсь. Часу зразу стало обмаль...
Пыд'жджаючи до Штутгарта, звернув увагу, що всі схили вкриті виноградниками. Було дивно таке бачити в одному з найбільших промислових центрів Німеччини.
Свою подорож я відслідковував на GPS. Музей Mercedes-Benz знаходиться біля залізниці і, коли я побачив, що це саме та галка, по якій я їду, я зрадів можливості зекономити час і один з музеїв відвідати по-дорозі.... Але не склалося, потяг зупинявся згідно розкладу, а не там де мені треба. Можливо, якби я знав, що потяг буде їхати саме так і сісти на потяг, що зупиняється на всіх станціях.... Але...
Дорогою збільшувалася кількість людей, які прямували у Штутгарт святкувати Oktoberfest. Дівчат у спідницях та чоловіків у шортах ставало дедалі більше. Під'їжджаючи до станцій Stuttgart-Bad Cannstatt у вікно я побачив цілий натовп у традиційних німецьких костюмах.
Центральний вокзал у Штутгарті був як раз в активній фазі реконструкції. Всі переходи виконані з металевих доріжок, всі стіни завішані банерами з рекламою та вказівниками, звісно, німецькою. Нічого не робив, просто йшов за натовпом, який і виніс мене до центрального холу.
І тут мені закортіло до вбиральні, наче був дуже зайнятий у потязі. Якось за вказівниками знайшов якийсь туалет. Чимось він нагадував наші вбиральні радянських часів, але тут ще був роторний турнікет - на весь зріст, горизонтальні планки зафіксовані на вертикальній осі, яка прокручується, обмежуючи прохід однієї особи... А я то був не сам. Я ж то був з рюкзаком. Я не хотів його залишати зовні, бо місце було досить підозрілим і тому... я застряг в тому турнікеті! Я з рюкзаком займали занадто багато місця. Аж тут чую, хтось пхає мій рюкзак і намагається прокрутити турнікет... Аж тут "хрусь"... В моєму мозку: "дві пляшки вина + одна банка кави... якщо спина зараз не помокріє, тоді це лопнула кава"...... не помокріла.
Я чомусь не здивувався, побачивши у вбиральні продавця наркотиків. Принаймні він аж занадто відповідав шаблонному образу: весь час озирався на вхідні двері, маленькі білі пакетики в руках, підходив до відвідувачів кажучи щось пошепки і т.і. Але до мене не підходив, напевне тому, що я аж занадто не вписувався в його образ потенційного покупця.
На щастя джерелом хрусту виявилася кришка з банки з-під кави. Ох який я радий був, що не доведеться все викладати, віджимати та збирати скло по рюкзаку.
Наступним пунктом плану було відвідування інфоцентру для туристів. Я там сподівався знайти, як мінімум мапи, може там буде більш зрозуміло вказано маршрути до музеїв. Ну і звісно, може якісь цікаві сувеніри. Нічого цікавого, взагалі :( Просто дорогий магазин сувенірів. Для мене то був згаяний час.
У мене залишилося в програмі ще два музеї і обмаль часу на це. Повернувся знову до вокзалу, щоб залізницею під'їхати до музею Mercedes-Benz. Я витратив багато часу, щоб зрозуміти як купувати квитки в автоматах. Але все ж таки купив квиток. Знайшов потрібну мені платформу, сів і поїхав.
І от їду я... тією самою дорогою, що приїхав з Тюбінгену... Після річки Неккар гучномовець там щось белькоче, чого я, звісно не розумію. Зупинка. Більшість людей вийшла на перон і залишилася стояти, трохи зайшло. До мене звертається якась дівчина німецькою, на що я відповідаю, що не шпрехаю, вибачте. І їдемо далі. Але те, що багато людей вийшло, запитання дівчини змусили мене дістати GPS та подивитися, куди ж ми їдемо? Аж потім я зрозумів, що через святкування Oktoberfest були змінені маршрути транспорту. От халепа. :(
Вийшов я на першій же зупинці. Повертатися залізницею я не наважувався, бо не знав, які маршрути куди їдуть (тим більше з урахуванням змін розкладу). Повертатися пішки до вокзалу я не наважувався, бо рюкзак великий, а блукати не було вже натхнення. То ж я вирішив пішки дійти до станції Stuttgart-Bad Cannstatt (одна зупинка), яка схожа на вузлову і на ній вже сісти на потяг назад до вокзалу. Це саме на ній я бачив внизу натовп німців у національних костюмах і саме на ній мій потяг/трамвай повернув не туди, куди повинен був.
Коли я повернувся на центральний вокзал, я не знав, що його робити? Часу вже не вистачало на якісь ще спроби кудись дістатися. Ну або це був ризик спізнитися на літак і не факт, що виправданий. Тому я просто поїхав у аеропорт, поставивши хрест на планах у Штутгарті. Мені ж ще треба було купити десь сир з пліснявою... на заміну того, що я забув у холодильнику. То ж я сів у потяг і поїхав до аеропорту.
Згідно карт, десь біля аеропорту повинен був бути Messe Stuttgart, який я спочатку сприймав, як великий торговельний центр... А виявилося, це швидше виставковий центр, як наш Експоцентр України. Я потинявся там, але не знайшов якогось торговельного центру, хоча можливо погано шукав. І коли я вже думав, що все пропало, знайшов невеличкий супермаркет EDEKA (це досить велика мережа супермаркетів) в самому аеропорту. Всі зобов'язання були виконані і я заспокоївся.... А дарма :)
Маленькі проблеми почалися під час реєстрації - мій рюкзак не проходив транспортну стрічку за габаритами. То ж мене відправили кудись там здавати рюкзак окремо.
Під час особистого контролю.... Ну от знаю же, що ключ викликав запитання у Польці, чому ж його не здати в багаж?!? Знову та сама ситуація, тільки от німецька служба безпеки не хотіла визнавати мій ключ ключем (може і небезпідставно), мені навіть показували, як насправді виглядають ключі на зв'язці. Заспокоїло їх те, що поряд були звичайні ключі, які їм відомі.
Але на цьому особистий контроль не закінчився. Тільки я збирався йти геть, як митники знайшли ще щось підозріле. Я спочатку думав, що повербанк, аж ні... СИР З ПЛІСНЯВОЮ! :)) Він був запакований у фольгу і не просвічувався на їх сканерах, після демонстрації чеку з магазину, вони заспокоїлися. Але я себе вже відчував як суперконтрабандист 8)...
Далі навіть розказувати нема чого... Зліт посадка, зліт посадка... буденно і прогнозовано. І от я дома! :)
По приїзді хвилювався за сир, який я забувся... точніше навіть не за сир, а за холодильник, щоб там не утворилася нова цивілізація. То ж через Малте повідомив про маленький гостинець Міхі, і холодильник було врятовано!