Збруч

Поїздка в цей тур була, можна сказати, незапланованою. Було два варіанти від знайомої мені фірми.. і свій варіант (не відомо який). Свій варіант виник після того, як я дізнався, що по всіх турах (а це День Незалежності) людей дуже багато. Багато людей у турі на короткий час передбачає мало часу на знайомства, поділ всієї групи на купки людей (сім'ї, співробітники однієї фірми, друзі і т.і.), які впродовж всієї мандрівками залишаються окремими купками. Але час спливав і треба було щось вирішувати. Тож у останній момент я домовився на тур по річці Збруч.

Квитки вперше купував через Інтернет. Був приємно вражений простотою, але, на скільки я зрозумів, квиток обов'язково має бути роздрукованим. Тобто принести цифровий код та паспорт – недостатньо. Тож у майбутньому для себе не бачу потреби їздити до вокзалу за квитками. Під час замовлення є можливість зразу сплатити (або не сплачувати) за білизну та за чай. До речі, я помітив, що багато хто не звертає уваги на те, що написано у квитку. Коли ще купував квитки у касі, то у вартість квитка входила білизна та один чай. І майже всі сплачували цей чай знову.

Збори були не тривалими, але я, як завжди, понабирав купу речей, якими так і не користувався, а дощовик забувся. Користуючись минулим досвідом взяв з собою свій намет, аби не потрапити до намету хропунів і взяв водонепроникний чохол для телефону та документів, як потім з'ясувалося дуже передбачливо :)

Перед потягом заїхав до родичів привітати з днем народження. Потім повкидав останні речі, затягнув рюкзака і в дорогу...

От тут я перелякався. У мене є дуже погана звичка – приходити на посадку, коли потяг вже рушає. І цього разу сталося так само. Я прийшов до вагону, коли провідник вже зачинила двері і я ще не дійшов до свого місця у вагоні, як ми рушили. Варто було б десь відволіктися на хвилинку і я б запізнився... Але я встиг... У минулому я вже, навіть, доганяв потяг.. але нічому не вчуся. :(

Вибирати місця я вже не міг, бо купував напередодні, тож моє місце було верхнє бокове. Але я все одно віддаю перевагу боковим місцям. Чому? :)

Потягом їхали у Кам'янець-Подільский. А звідти бусом вже на місце таборування. У Кам'янці люди збиралися повільно, тож виїхали з затримкою. Спочатку дорога була нормальною, а потім дорога стала ґрунтовою з рівчаками. Починаємо їхати повільно, автобус починає хитати і кидати з боку в бік. Але все таки доїжджаємо до селища Чорнокозинці і залишків замку. На Google-карті краще шукати с.Збручанське – воно знаходиться на іншому березі Збруча, оскільки Чорнокозинці можна знайти тільки через пошук, або якщо знати, де вони є.

Трохи про Чорнокозинці.
Спочатку замок будувався тільки як резиденція католицьких єпископів з Кам’янця. Він знаходиться на лівому боці Збручанського каньйону. Маючи вдале розташування, він відігравав велике значення під час військових дій. До речі маленьке селище Чорнокозинці, до якого відсутні навіть нормальна дорога, колись мало Магдебурзьке право, тобто було визнане як місто.

Замок був чотирикутним та трьох-ярусним: 2 поверхи та каземати. Товщина стін по 1,5м з боку суші і трохи менші зі сторони Збруча, бо він сам захищав замок. Оскільки на дворі був феодалізм, то був широко розповсюджений товарний обмін. Так само у натуральному вигляді (товарів/продуктів і т.і) збиралися і податки. Яйця (яєчний білок) використовувалися для будівництва. За свою історію замок багато разів спалювався і перебудовувався. Цікавий невеликий замок, на жаль, у досить жалюгідному стані. :(

Від замку ми поїхали до табору. Цього разу керівником сплаву був Вася Кльоц (з яким я вже був знайомий по минулорічному рафтінгу по Чорному Черемошу), а завхозом була Іванка Бичковська, яка (можливо?) пожалілася ;) що мене на турах бачить частіше ніж деяких інструкторів. Люди веселі, цікаві, тож сплав намічався цікавим та веселим.

Після легкого перекусу, переодягань, розподілу по човнах та техніки безпеки, ми сіли на човни і попливли. З того місця, де ми починали, Збруч досить маленька річка. Течія несла нас по маршруту, тож занадто загрібати не було потреби. Пекло сонце. Збруч схожий на Дністер, він так само вимив собі русло у вапняку/гіпсі, утворивши свій каньйон, тільки менший. Каньйон добре видно по фотографіях з Чорнокозинського замку.

По дорозі пропливали біля залишків замку в с. Кудринці. Який з боку Збруча виглядає як тризуб. На жаль, ми не робити зупинки, можливо далася в знаки затримка на вокзалі – не знаю. З боку річки здається, що вцілила тільки та стіна, яка формує тризуб, але вже пізніше я дізнався, що замок зберігся, можливо, краще ніж Чорнокозинський. Можливо, через віддаленість замку від людей.

Взагалі треба зазначити, що Збруч дуже багатий на замки і цікаві місця. Досить багато з них знаходяться вище по течії. Але, на скільки я зрозумів, Збруч там занадто мілкий, щоб робити більш тривалі сплави з відвідуванням всіх цікавинок. На жаль.

Під час цього переходу, як мінімум, двічі переносили човни через дамби ГЕС. Боляче дивитися на ту кількість бруду та сміття, яке збирається біля воріт ГЕС :(

По дорозі (точніше було б сказати по ходу річки ;)), коли пропливали селище Завалля, біля вечірньої чалки, побачили рекламу Хмельницького спелео клубу "Атлантида" і побачили мотузки троллея (я тоді ще не знав як воно називається). А Ви ще не знаєте? Пояснюю...

Зразу скажу, що я збирався в печеру і мені було трохи моторошно. Я бував в печерах до цього (Сатаплія, Печера Прометея), але то були обладнані печери з освітленням, стежкою для відвідувачів, сходами і т.і. Яка Атлантида – я не знав, але підозрював, що вона більше схожа на Млинки, з екстримом, темрявою і т.і. Як я буду реагувати у випадку, коли застрягну десь у дірці, я не знав. Іноді у людей відбуваються панічні напади. До того ж після розмови з власниками спелеохати, Вася сказав, що можливо буде можливість спуститися тролеєм, тож відчувалося піднесення у передчутті чогось... цікавого та, може, небезпечного.

Після чалки вільного часу було небагато. Іванка кинулася до готування їжі, всі почали встановлювати намети, роздивлятися місцевість, готувати дрова, носити воду, виносити човни на берег, відганяти череду корів, рибалити і т.і. Раніше я думав, що варто було б змінити місце таборування, оскільки місцевість занадто вже кам’яниста. Забивати кілки неможливо. Каміння навіть через каремант лізе під ребра. Але дуже вагомий аргумент, і зараз я знаю на скільки він вагомий, ставати саме тут - наявність води. Без неї нікуди. Ще хочу звернути увагу на корів. Ніколи не думав про них як про небезпеку, але вони жують все! Якщо хтось щось залишив не там, не сховав вчасно - як мінімум слини буде повно.

Під час вечері, як я і очікував, табір розпався на окремі купки людей зі своїми розмовами, стравами, жартами. Наїдені та стомлені ми займалися хто чим. Я займався спостереженням за зорями та супутниками. Ми по часу ще зачепили проходження Землею метеоритним дощем Персеїди, тож бажань було загадано багато :)

Спати було не дуже зручно через кам’янисту місцевість. До того ж біля мене був намет в якому було декілька хропунів. Під ранок почався дрібний дощ. Але зранку стомленим себе не відчував.

Після сніданку дощ посилився... я пристав на пропозицію Васі купити у них дощовик, таким чином провівши рекламну компанію серед інших туристів, оскільки розібрали, здається, всі дощовики :)

Печера у нас по плану була з 10 і десь до 13-14 години. Не всі захотіли йти до печери, бажаючих назбиралося 17 людей. Сказу зразу, моя особиста думка – ДАРМА. На мене ця печера призвела найбільше враження під час подорожі.

План був такий, прийти до спелеохати, розбитися на 2 групи. І потім групи одна за одною підуть в печеру. Поки перша група збиралася, ми відпочивали на сіні. От де треба спати: тепло, сухо, м’яко та неперевершений аромат..ех.. Нашим інструктором був Андрій, на скільки я зрозумів, один з провідних інструкторів клубу. Час з ним пройшов весело і насичено :) До речі, був здивований/вражений, що людина з Білорусі приїхала в Україну, живе, працює тут і вчить українську мову. Якби він не сказав – я б ніколи не сказав би, що він не тутешній.

На жаль, через погоду тролей натягнути добре не встигнули, чим я дуже засмутився.. але попереду була печера.

Для відвідування печери видають комбінезон та ліхтарик на лоба. Одяг з комбінезоном повинні досить щільно прилягати до тіла і не висіти. Якщо одяг завеликий краще разу у таборі підперезатися мотузкою. Якщо одяг буде висіти, то буде важко пересуватися в ущелинах та лазах. З взуванки, я вирішив йти у кросівках з добрим протектором, але мені здається, що це не має особливого сенсу, бо глина забиває будь-який протектор дуже швидко, а її там доводиться перемісити досить багато.

Печера значно відрізняється від того, що я бачив до цього. Вхід знаходиться на висоті приблизно 2-3 метра. Підніматися треба було по мотузці та по вбитим в скелю скобам. Вхід вузенький та низенький.

Вхід - то маленькі металеві двері заввишки десь 60-70см
 

Про печеру можна говорити багато, але краще бачити... бачити і чути. Нам при вході пояснили, що краще не губитися, бо печера має декілька рівнів та багато поворотів/галереї/залів, тож втратити зоровий контакт з групою дуже легко. Крім того печера гіпсова, тобто всі звуки поглинаються станами, стелею і підлогою дуже добре. Тому там ідеальна тиша. Sting якось сказав: «Найкраща музика – це тиша, а музикант тільки створює красиву рамку навколо неї». Так от в печері ідеальна музика..

Повороти на 90°

Підготовка до Тухеса (цей лаз можна обійти)

Спускаємося у підпідземелля

А бачити... Це важко передати словами. В печері велике різноманіття кристалів. Є зали, які наче б то вкриті снігом, є зали, які більше схожі на виставки ювелірних прикрас, так сяють кристали. Серед усіх типів мені найбільше подобалися прозорі кристали гіпсу, Андрій називав їх «плафонами». Їх особливість в тому, що вони працюють як світловоди. Тобто можна посвітити в одну точку кристалу і він буде світитися всюди, де він є.

Оскільки тривалий час печерою ніхто не займався, не доглядав за нею і вона була доступна для всіх, то багато красоти вже зіпсовано. Багато тих самих плафонів було просто зрубано і нам вже залишається тільки дивитися на обрубки. Це я веду до того, що біля входу печери проходило занадто багато людей. Якщо є бажання побачити більше – треба йти далі, в глиб печери. Крім того, по фотографіям можна помітити, що кристали наче у багнюці якійсь. Так от крім всього іншого, це теж наслідки перебування людини - сажа від вогню.

AFAIK називали Трояндою (з рос. Розой) трохи схоже на хім. реакцію "Фараонова змія"

Стеля присипана "снігом"

А дорога далі пов'язана з зменшенням комфорту у вигляді лазів. Як от Тухес (з ідеш - зад, сідниці). Я не лаюся, це назва така, яка в повній мірі описує те місце.. Це лаз, як на мене, метрів 5-6 з поворотом. Далі кажуть ще є декілька не менш вузьких місць, де людина може «трохи» застрягти. Особливістю саме Тухеса є те, що його неможливо оминути. Спелеологи довго шукали альтернативні ходи, але поки що марно.

Так "плафон" має світитися підсвічено ліхтариком

Обрубки плафонів

Взагалі печера дуже сподобалася. Ті 2,5 години пролетіли дуже швидко. Є велике бажання піти туди ще раз. Як би була можливість познімати з камерою самому... в темряві, без спалаху, щоб не треба було нікуди бігти... Вже у Києві на сайті Хмельницького спелео клубу "Атлантида" я дізнався, що у цій печері ще знаходили доісторичних тварин: ведмедя, доісторичного оленя і т.і. Тож ходіть там обережно - можете наступити на мамонта... :)

Тухес лізти, чи не лізти?

Висота стелі у деяких залах

Після печери повернулися в табір, пообідали і почалися збори. В цей час як раз припустився дощик. Він то переставав то припускався. Тож ми, коли спускали човни на воду, намагалися накривати все що було на катамаранах та рафтах, щоб нічого не намокло. І як все було готове – сіли... і попливли. Річка досить часто була мілкою і ми були змушені переносити рафти та катамарани через мілини. Відстань, яку ми повинні були пройти до наступного місця таборування була невеликою. І ми її пропливли б швидко, якби з неба не впала вода. Так, це був не дощ, а велика злива з грозою. Ми просто були змушені пристати до берега, вилізти з човнів та накрити човни повністю, щоб не намокали речі/спальники/намети/їжа і все інше. Який же я радий був, що взяв той герметичний гаманець і документи, гроші та мобільний в безпеці. Постоявши так у воді та перечекавши пік зливи, ми сіли на човни і попливли. Ми не могли чекати поки дощ закінчиться, бо і так запізнювалися. Ще ж треба було готувати вечерю. А по дорозі ще набрати води з джерела.

Це було якось... нереально... наче по Амазонці пливемо під час тропічної зливи.

Ввечері головний тренд був – сушка речей на вогнищі. Сушили все, що тільки можна було сушити :) Я просто переодягнувся в сухе та пішов допомагати Іванці з приготуванням їжі. Скажу зразу, що борщ, який ми готували був готовий вже поночі. На вогнищі біля казана з борщем жарилася і риба, і висихали речі. Дехто сушив речі прямо над вогнищем, можливо тому, борщ вийшов таким смачним, бо був з спец приправою - оптимістичної глиною :) Коли закінчили – весь голодний табір стояв з мисками. Це вперше я побачив, що з’їли все, була черга за додайками!

Ранок наступного дня. Табір прокидається. Яскраве сонце. На небі ані хмаринки. Тільки деінде дощовики на наметах вказують на вчорашню зливу.
 

Останній день, а точніше пів дня, вже не був такими насиченими. Ми підпливали до того місця, де Збруч впадає в Дністер. Збруч був вже розлогим і каньйон не так «тиснув» з боків. Тут було як ніде багато місцевих снастей для ловлі риби – перевернуті PET-пляшки і сітки. Ми їх не чіпали, бо не хотіли псувати відносини інструкторів з місцевими.

Збруч впадає у Дністер

Відбулася остання чалка, розвантажування, перевдягання та фотографування. Під час перекусу Вася повідомив про варіанти, які в нас є. Тут ми вже прощалися з нашими інструкторами, вони чекали на другий бус і з човнами їхали на свою базу. В нашому розпорядженні був бус і 4-5 годин часу. Ми могли або зразу поїхати до Кам'янця як до кінцевої точки маршруту або могли поїхати до Хотина та погуляти по фортеці декілька годин, а потім вже їхати до Кам'янця. Простою більшістю голосів було обрано другий варіант. Останні фото, обнімання, прощання, слова подяки і т.і.

В Хотині я був вперше. Сам би я до фортеці дорогу через приватний сектор навряд чи знайшов, просто не повірив би, що це може бути дорога до пам'ятки, яка посіла одне з перших місць серед «Семи Чудес України», в такому вона стані.

Хотинська фортеця займає досить велику територію. Цікавою є не тільки сама фортеця, але й територія між мурами та фортецею. Квиток необхідно тільки щоб потрапити до самої фортеці, тож погуляти між мурами можна безкоштовно. Але треба оплачувати можливість фотографування. Перед мурами багато сувенірних магазинів та різних кафе. Біля входу стоїть монумент Петру Конашевичу-Сагайдачному, як визначній особистості, в загалі, і як людині, яка внесла найбільший вклад в Хотинську битву 1621р, зокрема. Під час цієї битви армія Османської імперії, яка була як мінімум у троє більша за армію польського війська та козаків, була розбита вщент.

Найкраща карта Хотинської фортеці, яку я бачив, знаходиться на сайті Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця".

Проходимо через рів, який йде вздовж мурів. Рів водою не заповнювався водою, бо в цьому не було потреби, але у середньовіччі взимку його поливали водою.

Біля самої старої фортеці ми спіймали екскурсовода, та прослухали історію фортеці та деякі цікаві історичні відомості.

Я наведу тільки декілька з них.

Фортеця стоїть без фундаменту. Роль фундаменту виконує скеля, тому і геометрична форма фортеці неправильна.

В X ст. на місці Хотинсьскої фортеці була маленька дерев'яна фортеця. Після розпаду Київської Русі, Хотин увійшов до Галицько-Волинського князівства. За часів князя Данила Галицького у XIII ст., її почали перебудовувати, використовуючи каміння та глину. Залишки, саме тієї фортеці XIII ст., збереглися у Північній вежі. Подальша розбудова відбувалася, коли фортеця увійшла до складу Молдови XVст. Залишки молдовського орнаменту ще досі збереглися на західній стіні фортеці. Орнамент створювався червоною цеглою і має досить багато гіпотез призначення. Але наявність в ньому хрестів дає підстави стверджувати, що сама фортеця була побудована православними. Тому і поділяють Хотинську фортецю на Православну і Новотурецьку.

Ясська брама та руїни Башти над потоком

Оборонний вал з вежами XVIIст, почали будувати турки тому, що сама фортеця, знаходиться в низовині і, з появою вогнепальної зброї, захист фортеці став дуже складним, оскільки фортецю було дуже легко обстрілювати з гармат.

В'їздні ворота називалися за напрямками: Бендерські ворота (або Стамбульські) - напрямок на м.Бендери, Ясські ворота - м.Яси, Подільська брама - на Кам'янець-Подільській, Руські ворота мають таку назву, бо були побудовані під час перебування у фортеці російських військ. Цікавою є Башта над потоком (струмком). Вона мала шлюзи і, при потребі, перекривала струмок, заповнюючи рів водою.

От на цих схилах стояли турецькі казарми

В середині Новотурецької фортеці знаходився 2 тисячний турецький гарнізон. Турками ж було збудовано двоярусну мечеть заввишки в 30 метрів, з високим мінаретом, залишки якого залишилися на території фортеці. З верхівки мінарету було видно дахи будинків в Кам'янці. Мечеть була підірвана під час Другої Світової бо була орієнтиром для німецької артилерії.

Такий краєвид відкривається з пагорба, де колись стояла мечеть

Коли Хотин завоювала Росія, на території були побудовані церква Святого Олександра Невського та церковно-приходська школа. Школу збудували на фундаменті зруйнованого палацу турецького паші.

Вхідна Надбрамна Оборона вежа

Центральна вежа фортеці називається Вхідна Надбрамна Оборона вежа. Це чотирьох ярусна вежа.Особливістю фортеці була наявність внутрішнього рову, який проходив повз Вхідну Надбрамну Оборону вежу. Міст витримував не більше 10 людей, а під мостом були загострені палі.

В центрі фортеці був колодязь, видовбаний у скелі. Його глибина понад 60м, шириною 2,5м. Піднімалося вода 2-ма відрами: одне піднімається, друге опускається.

Біля Східної вежі знаходяться офіцерські казарми, під якими знаходилася також тюрма. Приречених до страти, скалічених та безсилих піднімали на вежу, зав'язували у мішки і викидали у Дністер. Саме тому цю вежу називали не тільки Східною, але й вежею смертників.

Ковальська вежа має таку назву, бо вона мала кузню для виготовлення та лагодження зброї та обладунків захисників фортеці.

Комендантська вежа знаходиться біля будинку коменданта. Саме вона має ті візерунки з червоної цегли. У підвалах була збройова і льох для зберігання харчів.

Комендантська вежа та будинок коменданта

Остання і найбільша вежа - Північна. Ця вежа була збудована на залишках кам'яної фортеці XIIIст. і потім вже розбудовано внутрішній двір та інші вежі. Її називали також фортеця у фортеці, бо вважалося, що не захопивши її, фортеця була не захоплена, до того ж вона мала таємний хід на зовні.

Хотинська фортеця хоч і приймала участь у багатьох війнах, але напрочуд чудово збереглась. Саме тому вона часто використовується для декорацій для багатьох фільмів:

Тарас Бульба
Вогнем і мечем
Д'Артаньян і три мушкетери
Гадюка
Русалонька
На війні як на війні
Балада про доблесного лицаря Айвенго
Чорна стріла
Стріли Робін Гуда
Богдан-Зіновій Хмельницький
Захар Беркут
Могила лева
Стара фортеця
та інші.

Після екскурсії всі розійшлися. Я пішов до казарм. На другому поверсі була художня виставка, але я не естет, тому пішов до підвалу, де знаходиться музей зброї, яку використовували при облозі: требушети, балісти, катапульти. Було цікаво подивитися, але на превеликий жаль все у неробочому стані. Виставити б ці експонати і робочому стані на вулицю, то можна було б відкрити атракціон.

Гарматне піаніно - рибодекін

У Ковальській вежі знаходилася виставка знаряддя для катувань, але щось вона мене не надихнула.
Взагалі то - було мало часу. Туди б на пів дня, або на цілий день поїхати. Щоб пройтися по місцям же стояли турецькі казарми, пройтися попід фортецею вздовж Дністра, по вежам. Місця багато, краєвиди чудові, фортеця у чудовому стані. То ж.... I'll be back...

Дорога до Кам'янця була досить напруженою, бо дехто з туристів мав якісь плани і хотів підлаштувати всіх інших людей під свої плани... але не побилися, доїхали цілі і неушкоджені.

Взагалі то не було б про що писати, якби не одне але...

© Юлія Волчкова

Під'їжджаючи до вокзалу випадково побачив голову дівчини намальовану на всю стіну будинку. Я був здивований якістю і самим фактом такого графіт на житловому будинку. Тож, коли ми приїхали, я попросив хлопців і дівчат з нашої команди подивитися за речами, щоб повернутися і зробити фото.

Вже вдома, я почав шукати, що то було і знайшов! То була RE$PUBLICA - міжнародний фестиваль вуличного мистецтва. І графіті, яке бачив я - то не єдине графіті у Кам'янці. Ідея фестивалю: "Детонація креативності молоді, популяризація громадського активізму та волонтерства, поступове перетворення депресивних районів міста на музей соціального та територіального мистецтва".

Тож відпочинок виявився насиченим і цікавим. Дякую команді Тернопільського спортивно-туристичного клубу.