Моєю метою було дістатися до залізничного вокзалу (він не зачиняється вночі) і рано вже піти до Георгі. Коли я дістався до вокзалу у мене були мокрі чоботи, джинси внизу, навіть куртка, яка взагалі то не повинна пропускати воду ну і трохи рюкзаки, обидва.
На вокзалі я був не один. Судячи з усього, там ночували ще з вечора. Я зайняв один ряд стільців, розвісив куртку, одягнув суху фліску, сухі носки і сухі кросівки. Все мокре так розставив, щоб воно просихало. За ніч дощ декілька раз то припускався, то переставав майже повністю. Я читав книжку з телефону, аж поки телефон е почав вимикатися – акумулятор сів. От так читаючи/куняючи я досидів до ранку. Зранку трохи розвинулося, але дощ не переставав. Він перейшов у мряку.
Зібравши речі я пішов до Георгі. Як я казав раніше, гестхауз Георгі знаходиться біля вокзалу, то ж дістався без проблем і швидко. Вони вже не спали.
В Кутаїсі я хотів все ж таки дістатися до печери Прометея і щось купити на пам’ять. З таки питанням я і звернувся до Гергі. Де можна купити:
- сванську сіль (суміш спецій, яка використовується в Грузії. Склад може суттєво відрізнятися у кожної хазяйки)
- вино (українська митниця пропускає 2л)
- чача (українська митниця пропускає 1л)
- магніти
- гранати
- сулугуні (солоний сир).
Про вино і чачу ми домовилися, що я куплю у Георгі те, що вони роблять для себе. А сіль і магніти він покаже. Тож я залишив все мокре сушитися, ми сіли в машину Георгі і він повіз на ринок. Як з’ясувалося, ринок знаходиться біля того ж Червоного мосту, біля я кого я вже декілька раз був.
З магнітами нічого цікавого, хіба що один з них трохи раритетний бо на ньому зображено Храм Баграта ще до реконструкції.
Далі підвів мене до прилавку зі спеціями, питаю:
- Здравствуте. Сванскую соль можно пожалуйста? – тітонька дістає банку з чимось, набирає в ложку і висипає мені на руку... Скуштував... сподобалося.
Купив чи 2 чи три склянки. Далі пропонують аджику. І дає мені на кінчику ножа. Ну хазяйка ж краще мене знає на скільки воно пекуче і знає скільки слід давати... Ну я і з’їв... а воно пекуче. Георгі мені води купляв, щоб я заспокоївся... Від аджики я відмовився.
Ми розійшлися, я пішов на зупинку, а Георгі поїхав по справам.
Мій маршрут був такий: спочатку доїдати до автовокзалу Цхалтубо, а звідти вже до печери. Як я вже раніше писав, я став шукати диспетчера, знайшов і він мені показав де я можу сісти на потрібну мені маршрутку. Маршрутки до Цхалтубо відправляються з іншого боку Ріоні, треба було перейти через міст. Коли переходив – помітив, як піднявся рівень води. Диспетчер не помилився - маршрутка саме збиралася від’їжджати (здається 1 ларі проїзд). Дорога була більш-менш, тільки біля самого Цхалтубо було все перерито.
Як я вже потім дізнався. Цхалтубо – це досить відомий бальнеологічний курорт з термальними радоновими мінеральними водами. Під час СРСР в Цхалтубо працювало багато санаторіїв та пансіонатів. Зараз намагаються відновити, пере/відбудувати.
Нарешті приїхали на автовокзал. Як і зазвичай автостанція знаходилася біля ринку. Я пішов на автостанцію запитати, як можна доїхати до печери, на що мені відповіли – «никак!» З’ясувалося, що поламався автобус. Залишалося таксі, але тут хлопець з диспетчерської до когось підбіг, переговорив і каже мені, щоб я сідав в один з мікроавтобусів.
Як з’ясувалося вже пізніше, маршрут автобуса проходив біля печери і водій просто повинен був мене підвезти (за просто так). Людей було багато. Спочатку я стояв, потім повиходили. Ну а потім вже водій запросив мене до себе і тут і дізнався про ремені безпеки (штраф 40ларі). Почали розмовляти, і тут я знову почув це питання, яке чув в Хашурі.
- Что с работой в Украине? Есть?
Такі питання дають зрозуміти на скільки важко в Грузії з роботою, якщо про роботу питають у туристів.
Велике спасибі тому водію, що довіз до комплексу, хоча це було і не по дорозі (я по GPS дивився, як ми їхали). Взагалі-то там можна було й пройти, бо відстань не велика, але дощ...
Коли вже виходив, я запитав, як краще дістатися назад до Цхалтубо, водій показав на паркову біля центрального входу до печери і сказав, що або з кимось, або таксі.
Ще раз подякував та пішов до приміщення комплексу. Коли я заходив, в середині з туристів ще нікого не було. Мені повідомили, що екскурсія буде десь через 20 хвилин. Я поки почав роздивлятися. Потихеньку підходили інші туристи. Помітив, що з однієї червоної 9-ки вийшло 2 людини (тобто, швидше за все, 1 місце вільне).
До речі, для інформації, з’ясувалося, що відвідання печери дітям до 5-ти років заборонено. Тобто з маленькими дітьми не впустять всередину.
Квитки коштували:
6 ларі для дорослих
7 ларі катання на човні
3 ларі для дітей.
Вхідний квиток до печери Прометея
Нажаль через те, що останнім часом дощило, піднявся рівень води у підземній річці і катання на човнах не було. Нас потім проводили до ставка, до якого випливають човни, щоб показати рівень води, то пристань повністю була під водою.
Люди по тихеньку збиралися. На щастя майже всі були російськомовними. Я почув знайомі говірку і дуже зрадів. Фінська! Двоє колоритних хлопців, які вийшли з лади, були фінами. Один з них досить добре розмовляв російською інший не розмовляв зовсім.
Вийшла екскурсовод і ми, залишивши одну маму з дитям, пішли під землю. Екскурсовод попереджала, що користуватися спалахам в печері не можна, хоча хіба це когось зупинить? :(
|
|
Мох, занесений після відкриття печери
|
Віддзеркалення у маленькому озері
|
Взагалі печера Прометея - це декілька залів з переходами між ними. Печера значно більша ніж Сатаплія. Має більше цікавих утворювань. Але нажаль і постраждала печера більше. Сатаплія має металеві містки для проходу туристів, а в печері Прометея зроблені бетоні стежки по всій печері. Ми ходили по бетонній грязюці і це все стікало вниз до річки :(
|
|
 |
|
От так створюються сталагміти і сталактити
Екскурсія теж не дуже сподобалася, бо нас весь час підганяли вперед. Тож мало часу було для фотографування, до того ж розповідати було мало про що. На приклад нам так і не сказали чому Прометея? Те що таку назву запропонував Саакашвілі – це відомо... Але легенду можна було придумати якусь...
|
|
|
|
Вже після виходу я підійшов до хлопців з Фінляндії, привіталися. І я попросився їхати з ними, щоб зменшити вартість проїзду для кожного. Як же мені було неприємно, що забув англійську. Я намагався сказати, що прийму участь в оплаті за таксі бла бла бла... Нащо це казати, якщо є "share the cab!!!"?? До того ж вчив же цей вираз... Після цього інциденту зрозумів, що англійської не вистачає для самостійного подорожування. Пішли до таксі, розмовляючи про те хто де був і що бачив. Хлопці не були в Сатапліі і цікавилися, що там і як там. По дорозі купив хурми.
Водій був не проти мене, тож ми сіли і поїхали. Я дав хлопцям фотоапарат, щоб вони подивилися фотки з Стаплії і вирішили для себе, чи варто туди їхати чи ні. Я тільки доповнював фото своїми розповідями. Хлопців дуже зацікавили прямі рейси лоукоста з Києва до Кутаїсі, то ж розповів все, що знав. От так і доїхали до Цхалтубо.
Розпрощалися з хлопцями і я пішов подивитися на базар. Це місцевий базар, то ж я сподівався, що він і дешевший і фрукти та овочі тут місцеві. Дивився на гранат та сир сулугуні. Був здивований, що гранату не було зовсім. Сулугуні купив, був задоволений як слон.
Вийшов на вулицю, аж тут мені сигналять. З’ясувалося, що у мене випав штатив до фотокамери в машині і водій повернув його.
Маршрутка до Кутаїсі вже була майже повна, то ж ми майже заразу і поїхали. До Кутаїсі доїхали швидко. Це так завжди, напевно, коли повертаєшся, то дорога назад здається коротшою. По дорозі, у мене закінчився строк дії таблеток від жадібності і я на базарі купив ще декілька кухлів сванської солі. Ну і цукерок дітям Георгі. Знову ж таки був здивований тим, як мало продають гранату.
Ненадовго заскочив до Георгі залишити все, що назбирав, потішив цукерками дітей і знову побіг. На цей раз моєю метою було відвідати Храм Баграта. Його видно майже з усюди, принаймні я його бачив і з літака, і з Сатаплії. До того ж він недалеко.
По дорозі до храму звернув увагу, як багато у місті проводиться весіль. За час прогулянки до Храму Баграта я бачив 3 чи 4 церемонії. Наречена, і жінки вцілому, біль менш у звичайних сукнях, а чоловіки переважно у чохах («патронтаж» на чосі – кармани для газирі – герметичних ємностей з порохом, тож це реально патронтаж, але прадавній), як наречені, так і свідки та гості. Як я зрозумів, прикрашена колона авто, яка їде і сигналить – характерно не тільки для України.
До храму дістався по карті, хоча довелося здогадуватися, як йти навпрошки. До храму йдуть довгі сходи, по середині навіть є альтанка для відпочинку.
Про храм мені важко щось казати. Я не поціновував церков та храмів. Та й до храму я не заходив, бо там як раз проходило вінчання і стороннім не дуже раді були, принаймні одну пару попросили вийти.
Храм Баграта - це найвідоміший туристичний об’єкт Кутаїсі. На протязі тривалого часу він був резиденцією королів Іберійського царства та і Грузії вцілому. Зокрема, саме тут коронували Давида IV Будівельника.
Треба сказати, що в Грузії на протязі тривалого часу царював один і той самий рід - рід Багратіонів. Так Баграт III – це пра*5 дідусь Цариці Тамари, а Давид IV Будівельник її прадідусь.
Біля воріт храму, як і належить – жебраки. Сама будівля храму мене мало зацікавила, більше зацікавили залишки мурів по периметру храму. З них відкривається чудовий вид на місто і поганий вид на самі схили (багато сміття). Дуже здивували залишки якоїсь фортеці з правого боку, як дивитися на храм. А ще більше дивна будова за руїнами. Спочатку я подумав, що якась технічна підстанція, але придивившись зрозумів, що то якийсь релігійна будова, мені навіть здалося, о захоронення. Але, що це насправді я так і не зрозумів і не знайшов інформації.
Коли вже призвичаївся до храму, то почав його розглядати більш прискіпливо і зразу стали помітні сліди «реставрації». Саме в дужках, бо я почав розуміти, про що казав мені той добродій в перший день мого перебування в Кутаїсі відносно цієї пам’ятки старовини. Храм Баграта не реставрували, а реконструювали, тобто взяли стару основу і побудували нову будову, з використанням нових матеріалів.
Для прикладу храм відрізняється зелено-блакитним дахом. Це відбулося через те, що у давнину дах був покритий міддю. З часом мідь почала покриватися зелено-блакитними оксидами. Під час реконструкції керівництво вирішило, що краще покрити весь дах якоюсь блакитно-зеленою метало черепицею.
Дуже відрізняється каміння старе і нове. Тобто якщо стояти навпроти храму, то можна зрозуміти що добудовано. Крім того не зрозуміла хай-теківська новобудова на одній зі стін храму. Як на мене, то автентичність храму була загублена.
Дорога назад була набагато легша, бо цього разу я йшов по сходах вниз. Я ще планував під’їхати до автовокзалу, перевірити, коли автобусі до аеропорту. По дорозі побачив як продають гранат, та купив декілька.
Смішно вийшло. За час перебування в Грузії я не голився, то ж трохи заріс. Продавець та його знайома трохи посперечалися, бо не знали як до мене звертатися: чи грузинською, чи може я іноземець. Переміг хлопець.
Вже трохи познайомившись з містом, пересуватися в ньому стало набагато легше. Я згадував, як я стояв в перший день на автовокзалі і не знав, що роботи, і ці спогади вже викликали посмішку. На тому ж 1-му автобусі доїхав до McDonalds aka автовокзал. Запитав у диспетчера (вже розумний), чи буде автобус щоб дістатися завтра на 12:00 до аеропорту? Він сказав підходити завтра, кожні 20 хвилин відходить автобус і за 5 ларі він мене довезе до аеропорту.
Вирішивши всі справи, я збирався їхати до Георгі та пакувати речі, як тут мене смикнули за рукав. То був грузин який був вже добряче напідпитку. Як завжди у нього не вистачало на нову дозу, але коли він зрозумів, що я турист. Змінився повністю:
- Пошли ко мне, отметим знакомство!!
- Я не могу, завтра самолет, надо готовиться.
- Я тут, рядом, мы ненадолго! А ты откуда?
-С Украины.
-О! У меня двоюродный брат с Украины... бандеровец. Но пошли, отметим знакомство, Украина и Грузия – это братские народы!
На щастя тут підійшла маршрутка і я, вибачаючись, заліз в неї. Я так і не зрозумів його ставлення до бандерівців. Але якщо вже на долі написано пити.... То цього не оминути.
Коли я приїхав до Георгі, вже було поночі. Його дружина наготувала вечерю і запросили мене вечеряти. Георгі якраз готував для мене вино та чачу. І до страви поставив на пробу цілий стакан вина. Як він пояснив, це вино вони роблять самі з сорту винограду цицка. На вечерю було домашнє чашушули (ну так... вже експерт, зміг зрозуміти, що за страва), салат, жарена картопля, хліб, вода і вино. Наївся досхочу. Дивним мені здався салат.. їм салат з помідорів/огірків/зелені... а в роті виразний смак винограду. Вже потім здогадався, перепитав у хазяйки і був задоволений відповіддю – в салат додали трохи виноградного оцту.
Ще порозмовляв з Георгі. З’ясувалося, що зараз саме сезон весіль, що гранат в Грузії ще не весь достиг, і більшість, з того що продають, – з Туреччини.
Подякував за все і почав збиратися... почав... і зрозумів, що кіна не буде. Руки та ноги від вина погано слухалися. Тож я збори залишив на ранок, побажав усім на добраніч і ліг спати.
Як і завжди в Грузії, я прокинувся першим. І поки всі попросиналися я майже повністю забрався, намагаючись не шуміти. Потім вже коли всі попросиналися – замотав рюкзак в стрейч плівку.
Потім був легенький перекус... і довга війна з Георгі... Я вважаю, що я війну виграв, і він все ж таки узяв усі гроші, що я нарахував. Він ще намагався всунути одну пляшку вина, та й я радий був узяти. Вино мало специфічний смак, я такого ніколи не пробував, тож хотів привезти, щоб якомога більше людей скуштувало, але ж митниця... Грузинська дозволяє, здається 5л, а наша тільки 2 л вина.
Але Георгі настояв на тому, що довезе мене до автовокзалу, а потім ще й зекономив мені гроші, посадивши не на маршрутку (5 ларі), а на автобус до Самтредії за 2 ларі.
Ми з ним розпрощалися і автобус (як я вже казав «автобус» у значенні «офіційний» маршрут, а не маршрутка, але це звичайний мікроавтобус). І я йому ще раз дуже дякую за гостинність!
В аеропорту зустрілися з моїми вже давніми знайомими з Києва. Євгенією та Олексієм. Не знаю як вони – я був радий зустрічі. Знову почався обмін враженнями. В цей чай Льоша запакував рюкзаки (пакування 10 ларі, але пакування значно краще ніж в Жулянах). З того, на що я звернув увагу з їх розповідей. В Уплісцихе вони знайшли таксі за 20 ларі (я платив 30 через туристичний центр). Євгенії ще дуже сподобалися бані в Грузії, вони знімали для двох приватну.
Далі почалися звичайні процедури – реєстрація, митниця і т.і. Це все почалося раніше ніж я очікував, тому мені довелося терміново з’їдати свій перекус (фанта з булкою), аби не викидати.
Ще раз напишу про це – фотографування в аеропорту заборонені. І служба охорони періодично підходила до декого з туристів, щоб не робили фото.
Найнеприємнішим була група українських туристів. Яка була трохи напідпитку. У одного з них одне око було повністю синім (синець), але було видно що це нічому не навчило його. Бо і до посадки, і в літаку я вже боявся (а потім і надіявся), що його затримають і висадять з літака. Нажаль ні.
У польоті була невелика бовтанка, але все нормально і я повернувся!