Дорога до Батумі була більш менш спокійною. На жаль, дорога вздовж узбережжя в одну смугу в кожен бік. Тому часто бувають довгі пробки, якщо по трасі їдуть фури одна за одною. Ми так і їхали.
На душі потеплішало, коли побачив Чорне Море. Чудові краєвиди відкривалися, коли з вікна маршрутки було видно, як річка одна за одною впадають в Чорне море. І таких річок досить багато: Кинтриши, Чолока, Чаквіставі і т.і.
Ми під’їжджали до Батумі по берегу затоки вже поночі. Реклама, освітлення від будівель та порту Батумі віддзеркалювалися від поверхні Чорного моря створюючи враження, що наближаємося до Лас Вегаса.
Водій запитав, куди мені і висадив якомога ближче до хостелу.
Приводити карту Батумі не буду, бо, так само як і Тбілісі, Батумі має впорядковані туристичні довідники з картами. Один з них In Your Pocket російською.
Не знаю, чи можна брати перші враження до уваги, тим більше, що хостел знаходиться у центрі, що може бути не показовим. Але скажу – здебільшого нове (або від реконструйоване), курортне місто. Чисто, передбачені велосипедні доріжки, дорожнє освітлення та підсвічування будинків, чудові дороги.
Тільки хостел знаходився на клаптику землі, на якому час зупинився, хоча це і центральна частина Батумі. Приватний будиночок серед сучасної забудови. На воротах висіла вивіска, набрана камінням: "D’Vine Hostel". У дворі сиділа компанія і про щось гомоніла англійською/німецькою/французькою. Мене привітала господарка Ніна. Я назвався і Ніна показала моє ліжко. Ліжко було триярусним і моє було нижнім. В кімнаті ще було 2 ліжка серії «роскладушка». Взагалі і в Тбілісі, і в Батумі багатоярусні ліжка були саморобними, хіба, що в Тбілісі якість обробки була трохи вища. Хостел складався з 2 дормів (я нагадую, що це кімнати в яких багато ліжок, часто багатоярусні), 1 приват (зазвичай на 2 персони) і вітальня з невеличкою кухнею. Крім того було 2 туалети, один з них з душем. І двір – де ввечері були посиденьки.
Моїми сусідами в кімнаті були: поляк та пара, схожа на хіпі, чи то з Бельгії, чи то з Швеція, не пам’ятаю, вони подорожували на велосипедах.
Розпакувавшись, я прийняв душ та ліг спати, бо дорога дуже стомила мене. Засипав я під розповідь літнього американця про те, як знищили славне місто Детройт.
Зранку я не знав, що б його зробити. Ця особливість грузинів і всіх, хто потрапив під їх вплив, мене трохи дратувала - прокидатися о 10-11. Прокинувся, повалявся, бо всі ще спали. Але зрозумів, що чекати можна довго, тож встав приводити себе в порядок. За цей час Ніна вже була на ногах. Я тихенько, щоб не збудити сусідів, почав збирати маленький рюкзак. Потім з картою підійшов до Ніни, запитав де можна зараз попоїсти. Ніна порадила місце, де можна скуштувати хачапурі по аджарські в такий ранній час. Досить відома грузинська страва. Тож я пішов гуляти по Батумі і попоїсти.
Вулиці, ще пусті, все закрите, людей майже нема. Того кафе, що намалювала Ніна, я так і не знайшов. Вже пізніше я дізнався, що то певне "Лагуна". Але знайшов інше місце, яке тільки-тільки відкрилося. Ще раз далося в знаки незнання грузинської мови. Якби я знав, що назва закладу вимовляється як "Мухамбазі", я б засумнівався, чи варто йти їсти туди, де мухам роблять базі. Але я цього не знав, а заклад був чистенький. Це вже зараз я дізнався, що "Мухамбазі" це — форма грузинського віршування. Тож "Мухамбазі" на вулиці 26 мая, 17. Офіціанту було трохи нудно, тому він обслуговував мене як VIP-клієнта, розказував і показував все. Це було доречним, бо я сам не знав, що замовляти. Нарешті зупинилися на хачапурі по аджарські.
Крім того, декілька років назад я куштував у Києві одну грузинську страву, але не знав її назви. В Internet подивися, яка це може бути страва, і начебто знайшов, але потім забув назву, запам’ятав тільки, що співзвучне з українським «штовхали». І от намагався з офіціантом знайти цю страву. Тож до хачапурі по аджарські замовив «той» салат. З напоїв я хотів замовити чай. Але потім дізнався, що вони самі варять компот/напій з кизилу, тож відмовився від чаю.
Хачапурі по аджарські. Величезне. Я не знав з якого боку підійти.
Для тих то не коштував поясню, як його їсти – треба відламувати шматочки, вмочувати в середину, де плаває яйце з маслом та запечений сир. Смакота... Фото постановочне, щоб показати який маленький я і яке велике хачапурі :)
З салатом ми, звісно, помилилися. Принесли мені звичайний зелений салат. Але смачний.
Ну а кизиловий компот – це взагалі щось неймовірне. Я його хотів націдити собі в Київ такий смачнючий був.
Те, що розповів про їжу офіціант. Треба уважно читати меню. Ціна може значно відрізнятися у різних закладах. Крім назв та цін треба звертати увагу на приписку, щось на кшталт «Страви виготовлені зі свіжого не мороженого м’яса/продуктів». Як мені сказав офіціант, це ретельно перевіряється державою і у випадку порушень, заклад може закритися.
Офіціант засмучений тим, що з салатом не вгадали, наприкінці все ж таки зрозумів, що ж то за салат... назва якого схожа на «штовхали»... пхалі. На жаль, його в меню не було.
Повинен сказати, що хачапурі по аджарські дуже, дуже поживна їжа. Я після цього сніданку 1,5 доби нічого не їв. І не хотілося. Тож якщо Ви прийшли не один, то можливо краще замовити одне хачапурі на декількох.
Я попрощався з офіціантом і пішов у бік моря. Ох і важко було...
В Батумі вздовж всього узбережжя зроблений бульвар, який є пішохідною зоною, хоча службові машини іноді їздили «на всіх парах». Біля пішохідної зони зроблені велосипедні доріжки і полісмени періодично заганяють на них велосипедистів, які ганяли по пішохідній частині.
Вздовж усього бульвару встановлено найрізноманітніші заклади харчування та розважальні заклади, скульптури, тантамарески, тири, кінотеатри, дитячі майданчики і т.і. Пляж – досить велика галька. Я зайшов посидіти на пляж (чогось з голови вилетіло, що можна ж буде скупатися, то ж без плавок був). В цей час проводилася якась акція – діти, по віку приблизно школярі, прибирали сміття на пляжі, хоча він відносно чистим.
 |
 |
Поки сиджу на пляжі, розкажу про свої плани.
Як я писав раніше, чіткого плану в мене не було. Але хостел в Батумі я забронював з 18-го вересня. Ніна попередила, що є місце тільки на 3 ночі, бо потім приїжджає велика група українців, які забронювали місце давно. Тобто в D’Vine Hostel у мене було місце на три ночі з 18 на 19, з 19 на 20 та з 20 на 21. З 21 на 22 треба було шукати новий хостел або щось робити. Ну і з 22 на 23 я вже забронював місце в Кутаїсі у Георгі. Тож треба було знайти, де переночувати одну ніч з 21 на 22. Маючи приємний грузинський досвід нічної їзди на потягах, я вирішив в ніч з 21 на 22 вересня поїхати до Кутаїсі на потязі.
Це вирішувало питання однієї ночівлі та дороги від Батумі до Кутаїсі. Як я вже писав, поїзди по Грузії – найбезпечнішій вид транспорту.
На жаль, було два суттєвих мінуси:
1. Кутаїсі знаходиться трохи збоку від магістральної залізниці Батумі – Тбілісі. Найближча станція до Кутаїсі – Ріоні, яка, фактично, є вантажною станцією і знаходиться на відстані 8 км від Кутаїсі.
2. Від Кутаїсі до Тбілісі поїзд відправлявся опівночі і приїжджав о 6-ій ранку. А поїзд від Батумі відходить о 22:10, а в Ріоні приходить о 1:43.
Зрештою перемогу отримала ідея поїхати поїздом. Мені було легше пройти 8 км вночі з рюкзаком ніж шукати ще один хостел, а потім труситися в мікроавтобусі до Кутаїсі. От якби я знав як воно буде...
Але рішення було прийняте. Це я розповідаю до того, що в планах була купівля квитка на потяг. До речі, в Батумі ситуація трохи схожа на Кутаїсі. В Батумі немає своє залізничної станції. Найближча станція Махінджаурі знаходиться не в Батумі, до неї додатково треба їхати міським/приміським автобусом. Але каси є і в Батумі (вул. Мазніашвілі, 5.).
Мандруючи бульваром, вийшов до фонтану, зробив декілька фоток. Аж тут до мене підійшов чоловік з фотоапаратом та мовою англо-жестів (мову жестів доповнював англійською і навпаки) попросив зробити з ним декілька фото. Зфоткав. І почалася бесіда.
 |
 |
Взагалі-то у мене виникла теорія: якщо є бажання поспілкуватися/познайомитися з іноземцями, завести нові контакти, то краще їхати одному. Так відбувається з багатьох причин.
Ну наприклад, з однією людиною набагато легше почати розмову через те, що неможливо дізнатися завчасно, якою мовою вона розмовляє. Треба запитати. А якщо група людей, то можна почути, якою мовою вони розмовляють і вже не підходити.
Крім того, якщо людина гуляє одна – її ні від чого не відволікаєш. Якщо ж людей двоє та більше, то змушений відволікати, принаймні один від одного, від їх розмов і т.і. От саме так було в мене з українцями в автобусі до Вардзії... не хотів відволікати.
Може саме тому до мене і підійшов Mohsen з Ірану. Просиділи довгенько, розмовляли про Грузію, хто де був, про ціни, про людей, погоду, про Україну та Іран і т.і. Обмінялися телефонами. Я ще раз перевірив малий рюкзак, чи нема в ньому робочої SIM-картки. Та й розійшлися.
Наступним місцем, куди я потрапив була Алфавіт Башта та майданчик біля неї. Башта цікава тим, що на ній по спіралі розміщено літери грузинського алфавіту. Коли темніє, включають освітлення і букви підсвічуються. До того ж, як мені казали, на цій башті є оглядовий майданчик і іноді він працює. Я до нього не потрапив, але потрапив на чортове колесо. Як на мене той самий ефект.
 |
 |
На майданчику цікавими для мене були чоботи, та скульптура закоханої парочки. А! І ще бігборди. Мені було цікаво: хто їх малював та хто погодив встановлення таких бігбордів.
З колеса огляду відкривався чудовий краєвиди Батумі та моря. Крім того саме з колеса я випадково побачив, де знаходиться візитка Батумі – пам’ятник, що рухається. Я спеціально не називав його, бо в нього багато імен.
Я спеціально не редагував фото, щоб було видно, де стоїть ця скульптура.
Використовуються принаймні три назви. «Чоловік і Жінка» - саме така назва вважається першою, і саме ця назва фігурує в портфоліо скульптора Тамари Квесітадзе. Пізніше, начебто під враженням від роману Курбана Саіда «Алі та Ніно», з'явилася назва «Алі та Ніно». Остання назва «Любов».
Я знав, що фігури повинні рухатися.... Але вони не рухалися.
 |
 |
Моє враження стосовно пам’ятника. Ідея дуже цікава, скульптору респект. Реалізація – мені не дуже сподобалася. По-перше, якщо не знати куди йти – можна його не помітити. Біля кіосків з їжею, між пляжем та морським портом. Фотографувати треба тільки з парапету, бо в кадр можуть потрапити «Алі та Ніни» в купальниках або плавках, які загорають на пляжі. Скажу, що був трохи розчарований.
Надовго не затримувався і пішов далі. Башта Чача. Відома тим, що під час відкриття башти, 15 хвилин на тиждень з фонтанів текла чиста чача.
Башта Чача знаходиться біля порту. Біля пірсів стояло багато найрізноманітніших плавзасобів для прогулянок: і маленькі катери для прогулянок, і потужні глісери, надувні човни, гідро цикли - на будь-який смак. Там же біля будівлі порту на стапелі стояв човен типу «Комета». Човен того ж типу що і «Восход», «Метеор», «Ракета» і т.і. Скільки плавав на «Ракетах» – ніколи не бачив «крил». Звісно вони повинні відрізнятися на морських та річкових катерах, але все одно вражає. Особливо на фоні досить маленького, як на мене, гвинта.
 |
 |
Чомусь мені здалося, що далі йти нема сенсу, бо далі митниця і склади. Тому і пішов шукати залізничну касу. Адресу я дізнався з путівника TripAdvisor, який безкоштовно можна отримати, напевне, у всіх готелях/хостелах/геструмах. Тож пішов я шукати. Згідно карти це було біля порту. Але так і не знайшов. У мене були підозри, що можливо у тому приміщені почався ремонт. Тож пішов до туристичного інформаційного центру біля бульвару по дорозі фотографуючи цікаве.
Медея, дочка колхідського царя з золотим руном |
Нептун. Фонтан - копія фонтану в Болон'ї |
В туристичному інформаційному центрі мені видали карту і на ній позначили каси. Дивлюся... позначили будівлю пошти.
-А Вы уверенны, что кассы находятся в почте?
-Да, там и почта и кассы.
Нема питань, можливо це і логічно – продавати квитки через відділення пошти. Ну... як ви зрозуміли, спочатку на пошті на мене подивилися квадратними очима. Потім співробітниця пошти вийшла зі мною на вулицю і показала як пройти до каси, за що їй велике ДЯКУЮ!
У касі трохи здивувався і навіть співробітниця каси здивувалася, коли вибивала мені квиток до Кутаїсі (точніше до Ріоні, але я буду називати Кутаїсі, щоб не плутати зайвий раз).
Кутаїсі – Тбілісі купе їхати 6 годин 10 ларі.
Батумі – Кутаїсі плацкарт їхати 4 години 16 ларі.
Ну... у мене є підозра, що можливо, в Грузії вартість квитка не міняється, якщо я їду не до кінцевої станції. Тобто, що до Кутаїсі, що до Тбілісі вартість та сама. Але я не впевнений. Чим ще пояснити таку невідповідність в цінах – я не знаю. Потім у мене з'явилася підозра, що можливо вартість не перераховується для вантажних станцій.
Маючи квитки на руках, я вирішив піти до узбережжя. Я дуже дуже дуже хотів зробити фотографії того як сідає сонце. Справа в тому, що сонце повинно було сідати за обрій моря.... Я вже бачив у своїй уяві ці неймовірні фотографії, які можна буде друкувати на календарі собі на наступний рік.
Але, на жаль, мені не пощастило. Коли я прийшов на пляж, небо почало затягувати хмарами. Такими, що через них не пробивалося сонячне світло. Я трохи посидів, сподіваючись, що може вийде зняти декілька цікавих кадрів. Але погода була проти мене.
Раптом я відчув на собі чийсь погляд. То стояв і не знав, чи підходити чи ні, Mohsen. Було досить несподівано. Знову почалась розмова, я пояснив, чого я прийшов на пляж. Яка ж на мене напала жаба, коли я побачив його фотки зроблені на телефон декілька днів раніше. Раджу, ввечері - йдіть на пляж. Як буде нормальна погода – у вас будуть неперевершені фотографії і спогади, принаймні на весь рік.
Під час розмови до нас підійшли дівчата та роздали рекламу, навіть не дивлячись, що ми не грузини, а може саме тому і дали. В рекламі йшлося про новий (для мене) тип інвестування в нерухомість, а саме викуп готельних номерів. Інвестор викуповує номер в готелі, а адміністрація готелю здає його. Таким чином інвестор отримує прибуток з оренди, хоча сам може не займатися управлінням майном. Цікаво, але, як я дізнався пізніше, таке інвестування має безліч підводних каменів.
Ми розмовляли досить довго, так само як і раніше: про політику, про Грузію, про хабарі, про паління і т.і. Розмовляли досить довго, але не дивуйтесь, що в у нас було багато тем для розмов. Просто мій рівень англійської невисокий, а у Mohsen ще менший.
Коли Mohsen дізнався, що мене цікавлять саме старі, історичні місця, то запросив відвідати Тегеран. Якось сумно було, я не знав, що може бути цікавим йому у нас в Україні.
Розійшлися вже досить пізно. Я повернувся до хостелу. В хостелі як завжди з’явилися нові люди, а хтось виїхав.
В кімнату до мене заселився хлопець з Польщі. Саме у нього я побачив рюкзак Deuter Traveller. Дуже зручний, але дуже дорогий, як на мене.
Через деякий час з вулиці почувся досить голосний звук двигуна. Хазяї хостелу навіть почали сперечатися, чи це "old car" чи "bike"? Це був мотоцикл KTM. Водій заселився в нашу кімнату. Це був француз. Він подорожував один на мотоциклі. Його подорож була навколо Чорного моря: Туреччина, Грузія, Україна – додому. Туристів з таким маршрутом досить багато. Всі сиділи гомоніли у дворі, під пиво та музику. Так і пройшов вечір.
Наступного дня я збирався відвідати цікаві для мене місця за містом.
Петра. Напевне, дехто здивувався.
Нещодавно я для себе вирішив, що треба якось зберігати/записувати місця, які я хочу відвідати на Землі. Ми іноді дивимося цікаві сюжети в Інтернеті, або по ТВ, а потім забуваємо про це. Так от Петра займає в цьому списку одне з головних місць.
Стародавнє місто Петра. Воно було заховане від європейців тривалий час десь у пісках сучасної Йорданії. Перший Європеєць потрапив туди у 1812 році. Я думаю, що кожен, хто читає це, бачив Петру у фільмах та іграх.
Ви розумієте, коли я дізнався, що в Грузії біля мене є стародавня фортеця, яка має таку ж назву – я не міг оминути її своєю увагою. Тож Петра!
Крім того, ще хотів відвідати пляжі Кобулетті та Урекі. Зразу скажу, що я не впевнений, що був саме в Кобулетті. Але ці пляжі не повинні один від одного суттєво відрізнятися. Ну і Урекі, з відомим чорним «магнітним» піском. Звісно не тільки відвідати, а й позагорати.
Крім того, я збирався покататися на канатній дорозі, яку я чомусь не бачив до цього. Мені її показала хазяйка хостелу, Ніна.
Тож ранком я вирушив у дорогу. З’ясувалося, що канатна дорога відчиняється, здається з 12 дня (чи навіть пізніше). Тож канатка перемістилася в моєму плані на вечір.
Запитуючи людей, дізнався, де зупиняються маршрутки до Петри та Кобулетті. На щастя маршрутка вже буде майже повна, то ж чекати не довелося. До Петри доїхали швидко, але на щастя не летіли.
 |
 |
Петра це фортеця, яка була заснована ще у часи Візантаї приблизно в VI ст. н. ери. Побудована на пагорбі, Петра була здатна контролювати велику площу побережжя.
 |
 |
Цікаво. Мені дуже сподобалося. Тераси, які утопають в зелені, йдуть навколо фортеці, залишки мурів, залишки церкви з вівтарем, піфос (великий глиняний глечик замурований в цеглу, схожий тільки металевий я бачив в Вардзії) залишки коридорів. І неперевершені краєвиди. На узбережжя Кобулетті з мурів і на море... Справа в тому, що у Петри наче відсутня одна стіна, яка виходить на море..
Позаду мене якраз ота "відсутня стіна" замку.
|
Оце так точно піфос, схожий металевий був у Вардзії
|
Сама фортеця зовсім невелика, але я витратив багато часу не неї. Хоча, якщо згадати, що я пройшов повз тераси, то там ще годину можна було гуляти. Але у мене були плани, то ж я пішов до пляжу Кобулеті.
 |
 |
Взагалі-то можна було просто продертися зі скелі вниз до моря, а потім вже по узбережжю дійти до пляжу, але прогулянка по камінню могла зайняти забагато часу. Тож я йшов дорогою. Довелося трохи пройти, бо було були місця під охороною. Під час цієї прогулянки побачив батумську електричку, вона проходила по колії повз дорогу. Електричка – два (перший та останній) вагони зчеплені разом. На скільки я зрозумів, залізниця мало використовується в Грузії. Можливо через те, що у багатьох місцях це ще досі одноколійка.
Як тільки дорога на пляж була вільна – я пішов до моря.
Я думав, що це було Кобулетті, бо воно дуже розтягнуте вздовж берега, але потім вже з’ясувалося, що я був у Бобокваті. Я не думаю, що різниця суттєва, хіба що в Кобулетті були б люди. А тут хоч голяка купайся. Вода тепла. З берега можна розгледіти обриси Батумі, хоча вони здаються примарними. Вода досить каламутна, хоча пляж і з каміння. Позагорав/покупався, та пішов назад до дороги, до зупинки, яку я там помітив.
На зупинці стояв досить довго. Мікроавтобуси їхали з такою швидкістю, що я не міг прочитати назви населених пунктів. І не встигав підняти руку вчасно. Мікроавтобуси на довгі дистанції (до Кутаїсі, Хашурі, Тбілісі), як правило, або не зупиняються, або відмовляються брати пасажирів на короткі відстані. Через деякий час на зупинку ще підійшли бабуся та жінка грузинки та про щось розмовляли. Був змушений просити їх, щоб вони мене посадили до маршрутки до Урекі. Як з’ясувалося нам по дорозі, вони посадили мене, а потім і самі сіли.
І тут знову! В Києві я так часто не зустрічаю їх. Жінка, з якою я сідав, простягнула листівку від Свідків Ієгови. Це двічі за декілька днів доля зводила мене з цією організацією..
Коли приїхав в Урекі... то відчув, що хачапурі по аджарські, що я їв вчора перетравилося повністю і в двигун треба додати пального... А ще чогось згадав китайця, які в дорозі до Горі пив молоко. Тож купив собі 2 булки та 1 літр молока.
От чого-чого, а молока в них повно. Корів пасеться багато і всюди. Хоча «мін» особливо не помічав. І ще я не розумів – звідки в них стільки пшениці? Я не бачив, великих площ пшениці. Та й гори. Потім, Георгі з Кутаісі пояснив, що пшеницю купують.
Від траси до пляжу Урекі ходить автобус, але відстань, як для мене, невелика та ї ходить автобус не часто. З усіх боків видно залишки високого сезону: реклами будинків в оренду, кімнат, номерів в мініотелях та санаторіях, магазини, які вже розпродують залишки товарів і т.і...
Був здивований, але на пляжі було досить багато людей. Ще не звичніше було бачити чорних людей. Ні я не про негрів. Я про білих, які обвалялися у чорному піску. Кажуть що це «магнітний» пісок і він допомагає вилікувати проблеми з кістками і суглобами. Тому дехто просто обвалювався у піску, а дехто закопував себе в яму.
Декілька годин безтурботного пляжного відпочинку: тепле море, пляж, м’яке сонце та й булки з молоком - зробили мене щасливою людиною.
Назад почав збиратися, коли вже сонце почало котитися до обрію.
До Батумі добрався без проблем. По дорозі до траси ще купив несмачного дорогого винограду. Не питайте – сам не знаю. Напився молока і купив винограду.. Де логіка? Біля траси назбиралося досить багато таких відпочиваючих та і всі автобуси/маршрутки у цей бік йдуть до Батумі. Тож помилитися з маршруткою було важко.
На сьогодні в планах ще було відвідати канатну дорогу.
Називається канатна дорога «Арго» (як я вже казав тема, міфів стародавньої Греції досить актуальна в Грузії і зокрема в Батумі). Цю канатну дорогу побудували у минулому році. Від порту (8,5м) вона піднімається на гору Ферія (252м). Довжина майже 2,6км, швидкість вагончиків 5м/с (але вона не постійна). На горі планувалося побудувати готель з рестораном, але коли я був, то там був тільки оглядовий майданчик. Вартість квитка – 3 ларі.
Коли я підійшов до приміщення канатної дороги біля порту, я зрозумів, що не тільки у мене такі плани... Людей було повно. Я зайняв чергу. Спочатку черга до кас, всі купують квитки і потім ще одна черга. В вагончик заходить 8 людей. Щоб не рахувати кожного разу, поставили 8 стільців. Ті, до кого дійшла черга – займають місця на стільцях, а потім коли під’їжджає вагончик, йдуть на гору до вагончика. Система дороги приблизно така сама як і в Тбілісі до фортеці Нарікала, я навіть підозрюю, що будувала одна й таж фірма. Але в Батумі значно довша траса.
Під час підйому по гучномовцю щось сказали. В кабіні грузинської ніхто не знав. То ж ми нічого і не зрозуміли. Піднялися нагору – там нікого. Двері відчинилися – всі сидять по місцях. Мене чогось перемкнуло і я вийшов. І вже потім побачив вихід на оглядовий майданчик та співробітника канатки, який запрошував до майданчика.
 |
 |
Оглядовий майданчик вартий того, щоб на нього потрапити. Закоханим особливо радив би відвідувати ввечері, коли увесь город палає вогнями. Порт, центральні вулиці, бульвар - все світиться, мерехтить різними кольорами. Знаючі люди казали, що з цього оглядового майданчика видно Туреччину.
Про гучномовець і про те, що всі сиділи на місцях, я розповідав не просто так. Коли спускалися назад, то частина людей не знала про оглядовий майданчик і з вагончика не виходила. Так і поїхали назад.
Іноді в житті трапляється, що відчуваєш або бачиш щось востаннє і усвідомлюєш це. Так само було і в мене.
Коли проходив повз порт помітив, що на воді місячна доріжка. Зупинився... дістав фотоапарат, приготувався зробити знімок або два, аж тут місяць зайшов за хмари. І все... з того часу небо було в хмарах. Я трохи почекав, бо була надія, що місяць з’явиться. Але ні, зробив декілька фото і пішов вздовж бульвару у бік хостелу.
Здалеку помітив, що статуї Алі та Ніно підсвічуються, зацікавився та пішов до них. Не дарма. Їх запустили і вони рухалися, входячи та виходячи один з одного.
І тут вже почався дощ. На щастя все, що я хотів зробити за сьогодні, я зробив, то ж, діставши в рюкзака дощовик, пішов до хостелу.
В хостелі всі прибирали речі з дощу. Я домовився з Ніною, щоб наступного дня залишити речі до вечора у хостелі, але ліжко звільню. Вона не була проти.
Я вже лягав спати, як Ден (як потім виявилося, дуже пророче) розповідав про хропіння одного з відвідувачів хостелу. На щастя у хостелах мені везло і таких «співаків» не було.
Наступного дня погода так і не розвиднілася. Я збирався погуляти по місту де ще не був, і ближче до вечора їхати на вокзал.
Не пий козеням станеш!
|
Велоцираптори наступають! |
Крапотів маленький дощик, який то припускався, то майже переставав. Така погода мала одну велику перевагу – людей ніде майже не було. Я пішов до зоопарку, посидів на пустому пляжі, зробив декілька фоток на дитячому майданчику, погодував трохи чайок та купив на дорогу випічку.
 |
 |
Моя колекція чобіт
Перед поїздкою треба було добре попоїсти, тому я пішов до вже знайомого мені кафе/ресторану "Мухамбазі".
Коли прийшов, то привітався вже зі знайомим офіціантом. Багато столів вже було зайнято, але я знайшов для себе місце. Цього разу замовив чашушули з телятини. Принесли у глиняний мисці ще киплячим. Взагалі-то, страва схожа на рагу. Як мені пояснив офіціант, тушать/смажать телятину і овочі окремо, потім змішують і ще трохи дотушують/досмажують. То ж, судячи з усього, дотушували вже в мисці, яка подавалася до столу.
Їв приблизно так само як і хачапурі по аджарські – мокав хліб у юшку і потім вже виловлював овочі і м’ясо. Я забувся сказати офіціанту, щоб менше перчили, то ж для мене страва була трохи гострувата, але оскільки тут же був і свіжий хліб, то все було смачно. На жаль, на той час напій з кизилу був не готовий, то ж прийшлося пити звичайний сік.
Вийшов я вже наїдений і задоволений. Але вже був час потихеньку збиратися. Справа в тому, що, оскільки залізнична станція Махінджаурі знаходиться фактично на пляжі, то я вирішив спробувати спіймати захід сонця ще й там.
"Перше кохання" на бульварі Батумі (скульптор Іраклій Тсуладзе)
То ж я заскочив до хостелу, забрав речі і поїхав до вокзалу. Їхав на автобусі, треба сказати, що в Батумі на автобусі я їхав вперше. Автобуси сучасні, номера маршрутів добре видно. Зупиняються тільки на зупинках. На зупинках висять цифрові табло з розкладом руху и часом який залишився поки прийде наступний автобус по кожному з маршрутів. Я їхав на майже порожньому автобусі..
Я перепитав у водія, чи доїду я до Махінджаурі? Він відповів ствердно. І попроси сплатити проїзд 80 тетрі (штраф 5 ларі). З’ясувалося, що в Батумі проїзд треба сплачувати при вході, а не так, як я вже звик, при виході. Квиток на 2 поїздки. Тобто або «туди і назад», або за двох. Квитка на одну поїздку не існує. Замість звичних компостерів мініпринтер вибиває дату і час.
На вокзалі, як і всюди в Грузії, на людину з рюкзаком зразу накинулися водії автобусів та маршруток. Тут... я не впевнений, що правильно почув. Мені пропонували доїхати до Кутаїсі за 5 ларі. Але квитки у мене вже були куплені.
Саме приміщення вокзалу трохи нагадує вокзал в Кутаїсі. Своєю пустотою. Хоча можливостей тут більше. Є кіоск з дрібничками, сувеніри, кафе и каси. А! Забувся... і камера схову. Саме туди мені і треба було. Бо йти на пляж з великим рюкзаком на декілька годин – нема сенсу.
Підхожу, питаю про камеру схову, на скільки я зрозумів, продавець російської не знала, але знала «камера хранения». Проводить до кіоску з дрібничками, відкриває двері... А там на підлозі крейдою, чи чимось білим написані літери і підлога поділена на прямокутники. Ціна такої "камери схову".... На скільки я пам’ятаю 8 ларі... Я був у шоці. Відмовився від їх послуг, та пішов на пляж з великим рюкзаком.
Зробив 1-2 кадри... і тут припустився дощ. При чому по тому темпу який він узяв було видно, що це тільки початок. Мені нічого не залишалося, як з речами біг ти на вокзал. Розвісив речі трохи просохнути... мені залишалося тільки чекати. Дощ не переставав і ставав ще сильнішим. На вокзалі почала протікати стеля. І людей побільшало. Я зрозумів, що я вдало приїхав, бо іноді приходили зовсім мокрі пасажири.
Коли подали на посадку мій потяг, я зробив так само як і на потязі до Тбілісі – зайшов першим, кинув рюкзак на 3-ью плицю, ліг і намагався заснути. Тільки краєм ока бачив, що молодий грузин зайшов в купе і відкрив вікно. Моє місце було як раз по ходу потяга. Тобто повітря як раз все йшло на мене. Але у мене вже є досвід, я з штор роблю наче кармана так, що на мене повітря не йде. Але цей молодий грузин ще почав «співати».... Та так голосно, що спів відлунням повертався назад. Я незлим тихим словом згадував Дена, який наврочив мені такого «співака». Але трохи поспати зміг.
Вже біля Ріоні мене збудив провідник, я схопився і почав швиденько збиратися. Зліз з верхньої полиці... Аж дивлюся, внизу лежить жінка головою в прохід... іноді поправляє ковдру у себе в ногах.. а там щось ворушиться... Я нахилився:
- Извините, это у Вас ребенок?
- Да.
Я людина спокійна і вивести мене з рівноваги важко, до того ж не конфліктний я. Але я ладен був тому грузину пику набити. Він же бачив, що там дитина, якого чорта відкривати вікно?..
Зачинив я вікно. Зібрав пакунки та пішов до виходу. Почув позаду: «Спасибо».
Ріоні.... Я був у шоці. Платформи нема. Ні, можливо туди, де я спустився колись вона була.. років 50 назад. Або більше. Але зараз вона була відсутня. Це звичайна товарна станція. Як мені продали квиток на товарну станцію – не розумію. Можливо, саме тому ціна була зависока.
Була мряка. Я знайшов місце, де зміг витерти руки серветками та трохи попоїсти. Дістав все, що мені знадобиться в дорозі, начепив на лоба ліхтаря, великий рюкзак на спину, другий на пузо і пішов...
Хоча стоп. Куди пішов? Мені треба було дістатися до траси, а траса була на пагорбі. До того ж під пагорбом були складені залізничні колії. Прийшлося обходити. Трохи лякали мене хлопці, які про щось сперечалися. Нагадую 2-га година ночі.
Подерся вверх по стежці. Виліз і, згідно карти, пішов наліво... Йду йду.... Маячня якась... приватний сектор. Асфальту немає, каміння. Але адреси всі з «avenue», тобто «проспект». Далі стало зовсім сумно... дорога пішла кудись в ліс, під ногами почала чавкати грязюка і почали лаяти собаки у дворах.
Був змушений покладатися на телефон з GPS. Хоча раніше він працював якось невпевнено. Аж тут миттєво знайшов мене. От халепа, та я ж заблукав! Я занадто багато пройшов вліво, коли обходив колії і вийшов вже поза асфальтованою дорогою. Тож я швиденько і тихенько (бо на тому кутку вже жодна собака не спала) почав йти назад і через деякий час вийшов на трасу.
Ну тут вже все було і швидше і зрозуміліше. Тільки мокріше, бо дощ припустився і вже став невеличкою зливою. По обидва боки дороги був ліс, дорога проглядалася далеко. Тож зустрічний транспорт я бачив по фарам. Транспорт який йшов зі спини бачив по стовпчикам по краях дороги.
Хочу дати пораду всім подорожуючим. Де б Ви не були і куди б не їхали, як би Ви не планували подорожувати, зробіть нашивки на рюкзаки з світлоповертаючих матеріалів. Я не планував подорожувати вночі і кожного разу сходив з дороги, коли їхала машина, бо був не впевнений, що мене помітили.
Програма Route Track показала, що я подолав 7,491км за 1:17:57, виходить середня швидкість була 5,76км/годину.
Мабуть багато хто з читачів скаже, що він намагався б зловити попутку. Я теж спочатку так думав... а потім чогось згадав фільм The Hitcher і чогось передумав.