Тут буде ліричний відступ. Я думаю, що багато хто дивується, чого це Олег пише українською. Зазвичай же розмовляє російською... так от.
Сиджу я в мікроавтобусі. Зазвичай я сиджу позаду всіх, щоб не заважати, бо все одно я їду від кінцевої до кінцевої. І тут чую українську. Я зрозумів, як же я скучив за нею, а тут навіть нема з ким порозмовляти. І на скільки приємно нею розмовляти... От через це якось так і вирішив написати свою розповідь про Грузію українською.
Українцями ж виявилася молода пара з жовто-блакитним прапорцем на рюкзаку! Я дуже хотів з ними познайомитися, але вони були налаштовані один на одного, тому я не захотів їм заважати.
Дорога була важка. У водія було два положення педалі акселератора та гальм: «ВКЛ» та «ОТКЛ», при чому працювали педалі на противагу одна одній, то одна то інша на максимум. Їхали довго, зупинялися у всіх селах і збирали людей, передавали пакунки з села в село, від маленького вузлика, до раковин та ящиків. Раз трохи не врізалися в череду, яка тихенько підкрадалася за поворотом дороги. І це все пересипано грузинською попсою, від якої, як я вже вище писав, у мене чомусь починала боліти голова.
Тож до Вардзії доїхав дуже стомленим. Українці збиралися ночувати в наметі біля Вардзії, а я поїхав далі. Тут стали зрозумілими наміри водія. Водій підвозив мене, бо йому самому було по дорозі. Але мені було все одно.
Мене зустріли, провели до номеру. По дорозі запитали звідки я про них знаю і були дуже раді почути про Тасо. Розповіли яка вона розумниця, що її всі пам’ятають, а коли сказали, що Тасо планує подорож до Індії – я пригадав художнє оформлення хостелу в Тбілісі і все стало на свої місця.
Котедж Володі був не котеджем, а швидше ранчо. Складався з двох великих будинків і будинку персоналу. Перед будинками знаходилася «зелена зона». Сад/город, з якого, я так розумію, була вся їжа. А з вікон (принаймні з мого) відкривався чудовий краєвид на гору Сатхе (1786м) та річку Кура. Ні, Ви не помиляєтесь. Ця річка тече в Тбілісі, крім того я не писав, але річка Ліахві, в межах горда Горі впадає в Куру. Тобто, виходить, що від Тбілісі я подорожував вдовж однієї ріки (Тбілісі, Горі, Уплісцихе, Вардзія).
Я почав розпаковувати речі. І тут мене спіткали дві неприємності.
По-перше, я помітив, що десь нема моєї робочої SIM-картки, яку я поклав у гаманець.
По-друге, я звернув увагу на розклад автобусів з Ахалціхе до Батумі і побачив, що останній автобус йде о 11:30. Тобто, щоб встигнути на цей автобус, мені треба було виїхати з Вардзії десь о 9-й ранку. До того ж у мене було заброньоване місце в хостелі в Батумі на наступній день, точніше ніч.
Тобто зараз вже поночі, ні про які печери і мови не може бути. Комплекс Вардзія – це не нічийні печери. Це досить великий комплекс з повною інфраструктурою, тобто я не можу прийти туди о шостій ранку на екскурсію. Звісно можна було залишитися в Вардзії ще на одну добу, або заночувати в Ахалціхе, але тоді я б в Батумі могли б анулювати моє бронювання.
От з цими думками я прийняв душ та ліг спати (+пігулка від голови).
Прокинувшись та привівши себе до ладу, почав виглядати, де люди тут снідають. На свіжу голову вирішив, що після Вардзії поїду до Батумі не навпрошки через перевал, а навкруги, через Кутаїсі. Повинен був встигнути.
Де їдальня з’ясував випадково, бо вона була на поверсі піді мною. На сніданок було: яйце, хліб, масло, чай, варення і сосиски. Все просто, але смачно. Сосиски з м’яса, хоча можливо то були мисливські ковбаски.
На вулиці мене перестрів, як я зрозумів сам Володимир. Йому вже розповіли про мене та, що я за рекомендацією Тасо, тож він був радий перекинутися парою слів. Дізнавшись, про мою біду, запропонував залишитися ще на добу, а наступного дня поїхати першим автобусом до Ахалціхе. На автобус через перевал я не встигнув би все одно. Тож і так і так прийшлося їхати навкруги, але він радив їхати не до Кутаїсі, а до Хашурі, бо рейсів до Хашурі значно більше ніж до Кутаїсі. Хашурі – це великий транспортний вузол, через нього проходять майже більшість автобусів, які йдуть зі сходу на захід Грузії.
Це була ідея. Тоді я встигав сьогодні потрапити в Батумі, хоча і треба було б весь день провести в дорозі.
Я у роздумах піднявся до себе, почав роздивлятися на карті де знаходиться Хашурі, дивитися розклад автобусів до Хашурі та до Кутаїсі. Повинно було вийти. Аж тут постукали в двері. Там стояла жінка, яка вчора зустрічала мене.
-Если хотите, сейчас будет выезжать машина в Вардзию. Вы можете поехать на ней. Мерседес возле ворот.
Я збирався так, що солдатам ще вчитися і вчитися. За хвилину чи дві я забрався, хоча речі були розкидані по всій кімнаті. По дорозі попрощався з усіма, з ким спілкувався тут, і пішов до воріт. Там вже стояла молода пара, як я зрозумів теж чекала на мерс. Майже зразу ж під’їхала машина, ми повкидали речі і багажник і поїхали.
Їдемо.
-Откуда у вас мой телефон?
Я подумав, що запитують у пари, глянув на них та розслабився... Вони щось почали відповідати, що бронювали, чи то на сайті взяли...
-Нет, не вы. Я у Вас спрашиваю... - я побачив і склі заднього обзору його очі.. і у мене промайнула здогадка.
-А Ви Заза?
-Да.
Ну... все стало на свої місця
- Мне Ваш номер дала Тасо!
-Тасо?!? Ааа маленькая Тасо! Как она?!? Передавайте ей привет, как увидите! – і через хвилину продовжив - Просто этот номер нигде не засвечен на сайтах, потому я и был удивлен. Откуда Вы?
-Киев.
-Опа... де б ми ше зустрілися... - це вже до розмови долучилася пара, яка сиділа поруч.
Звєзда в шоке.
-Ви з Києва?
Знову ж, як приємно було почути українську мову закордоном і порозмовляти нею. Зразу ж почали похапцем розказувати і питати, хто де був і що бачив, хто коли і як прилетів і відлітає. З’ясувалося, що маршрути у нас трохи різні, хоча це і логічно, бо інтереси не можуть співпадати повністю. Вони прилетіли раніше за мене, тож і часу було побільше, а летіти до Києва ми будемо разом. На скільки я пам’ятаю, в той день вони хотіли відвідати Тмгові – зруйновану фортецю.
Хочу сказати, що в цьому регіоні дуже багато фортець, церков, печер і для мене бажано було б залишитися тут на днів 3-5. Але я був обмежений по часу та й можна сказати не готовий. Я б радив планувати йти або з наметами, або наймати машину. Тому що відстані досить великі між цікавими місцями. Ви будете змушені проходити одні й ті ж самі місця по декілька раз, повертаючись кожного разу до гестхаузу. Ну, або переїжджати з геста до геста на протязі всього каньйону.
Коли доїхали до Вардзії, то Женя та Олексій (саме так звали моїх подорожніх) пішли до Тмгові. А для мене Заза десь знайшов працівника каси. На касі я і залишив великий рюкзак.
До речі... Вардзія досить великий комплекс і займе досить багато часу. Пройти його за пів години, як на мене, неможливо. Я в ній лазив близько трьох годин. Тож бажано завчасно підкріпитися, взяти воду (я мучився без води), може кому треба – піти в туалет. В самому комплексі туалетів, закладів харчування немає. Хіба що може у ченців, але я не питав, бо занадто суворі вони. Це пишу, бо часом були свідчення (дуже неприємні), що хтось прийшов на екскурсію неготовим.
Вхідний квиток до Вардзії
Вардзія.. Важко пояснити, що і відчував підходячи до скелі... Щось середнє між відчуттям, що я підхожу до великої іграшки, що в середині Вардзії схована велика таємниця і що на тебе, як на якусь мураху, дивляться великі пусті очі чогось давнього і могутнього. І цікаво, і моторошно.
 |
 |
Взагалі Вардзія оповита багатьма міфами та легендами. Це дійсно визначне місце. Побудоване у XII сторіччі для захисту Грузії з півдня від турків та персів, які йшли ущелиною річки Кура, воно було улюбленим місцем цариці Тамари. Вона тут проводила досить багато часу.
 |
 |
В ті часи все місто повністю знаходилося в скелі і зовні було непомітним. Можна тільки здогадуватися, які площі були в тому місті, скільки людей там жило та скільки породи треба було викопати, щоб побудувати ціле місто.
 |
 |
Система сполучення у Вардзії
Нажаль повноцінно це місто жило не довго. Зали, кімнати в скелі послабили саму породу. Тому після одного з землетрусів у XIII ст. 2/3 міста просто сповзло у річку Куру. Ще й зараз у багатьох печерах є тріщини, які показують як зруйнувалася Вардзія. Після такого місто повністю відновитися не змогло. Воно втратило оборонну функцію і стало виключно релігійним.
 |
 |
Тріщини проходять колом по всьому приміщенню. Кут нахилу тріщин вказує на те, що при наступному землетрусі цілий пласт Вардзії може зсунутися в Куру.
 |
 |
А тут, певно, гноми ходили.
Додам трохи казок. Ті хто зацікавиться зможуть знайти значно більш докладні розповіді.
Цариця Тамара. Видатна постать. Для цього є декілька причин. Ну по-перше не цариця, а цар. Справа в тому, що її батько, за для уникнення чвар після своєї смерті, при житті коронував її, як я вже писав раніше, в Уплісцихе, у віці в 14 років. Після цього вона себе, її піддані і іноземні держави називали її саме царем.
Вона була одружена двічі і, що неможливо для тодішнього часу, розлучена. Але фактична влада завжди була в її руках.
В Тамару був закоханий Шота Руставелі, який служив у неї скарбничим. Так це саме той Шота Руставелі грузинський поет, автор «Витязя в тигровій шкурі».
Також існує легенда про Тамару та султана Нукардіна. Султан хотів взяти Тамару за дружину та навернути Грузію до ісламу. Він написав листа, щоб Тамара прийняла іслам та стала його дружиною. Тамара написала відповідного листа, який образив султана і він пішов війною на Грузію. Тамара сама повела військо, чим надихнула вояків і отримала перемогу над значно сильнішою армією султана Нукардіна. Султан заприсягся, що якщо у нього не вийшло заволодіти живою Тамарою, то він заволодіє нею після смерті.
Легенда каже, що Тамара серйозно поставилася, до обіцянки султана. Офіційно Тамара була похована в царській усипальниці в храмі Гелаті (Кутаїсі). Але її тіла там немає. За легендою, Тамара наказала своїй особистій охороні виготовити 7 золотих трун і заховати кожну з них в якійсь частині Грузії. Кожний володів інформацією тільки про одну труну. В одній з них було тіло Цариці Тамари.
Є багато версій та теорій де може бути похована Тамара. Одна з них, досить вірогідна, що це - Вардзія. Тамара любила Вардзію і проводила там досить багато часу. Печерне місто було настільки розлогим, що заховати від людського ока поховання Тамари там було не складно. Землетрус зробив цю задачу ще більш неможливою.
Кінець казки.
От у верхнє приміщеня я злякався лізти. Треба було лізти по стіні.
|
"Виний погріб"
схожий був в Уплісцихе |
Особисті враження.
Облазив я її майже всю. Принаймні ту частину, які відкрита для туристів. Для того щоб зрозуміти, я витратив близько трьох годин на неї. Спочатку я на Вардзії був один, це дозволяло лазити де тільки можна. Потім почали підтягуватися автобуси туристів. Чи варто користуватися послугами тур фірм, які пропонують групове відвідування Вардзії? Для мене – ні, не варто. Звісно це значно економить час. Бо ви не прив’язані до розкладу автобусів/маршуток (тим більше 2-3 автобусів/маршруток послідовно один за одним), але і часу на дослідження саме того, що Вас цікавить буде значно менше. Для того що Вас не цікавить – так, можна брати оглядові екскурсії.
 |
 |
Ходи найбільш заглиблені в гору
Дуже велика частина Вардзії була пошкоджена і сповзла вниз до Кури. Мало що вціліло. Дуже багато «кімнат» периферійні. В скелі відсутні великі коридори та зали. Ті коридори, які вцілілі, непридатні для повсякденного користування. 2 людини там розійтися не зможуть, одній людині з якоюсь ношею пройти буде важко. Хоча може раніше люди були менші.
Піфос(?) замурований в цеглу. Подібне я побачу ще біля Батумі.
|
Місце для вогнища. Отвір під низом повинен був служити для створення "тяги".
|
Я можу помилятися, але мені здається, що ті, хто будували Вардзію, мали недостатньо знань про гірські породи, архітектуру і т.і. Більшість кімнат, які вцілілі побудовані в вулканічному туфі. На скільки я зрозумів, це така гірська порода, яка створюється при вивержені вулкану. Коли лава поглинає камінні пісок і все, що трапиться в неї на шляху. Як на мене, це не достатньо міцний матеріал, для будівництва таких укріплень, тим більше в сейсмоактивному регіоні.
 |
 |
Зараз співробітники комплексу проводять роботи по укріпленню схилу, намагаються зафіксувати частини скелі, заповнити тріщина, щоб запобігти їх розширенню і подальшим зсувам.
Треба ще звернути увагу. Вардзія - це не просто історична, архітектурна пам’ятка. Це монастир з діючою церквою. Церква Успіня Пресвятої Богородиці. Серед печер періодично можна побачити ченців. В багатьох печерах я бачив залишки свічок, та і стеля майже у всіх печерах закопчена. Цікаво було б подивитися на Вардзію зовні, коли у печерах запалюють свічки. Напевне картина дуже вражаюча.
 |
Дзвіниця церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
Вхід до церкви дозволено тільки при відповідному одязі (в шортах та з голими плечима не дозволять зайти), жінки повинні бути з покритою головою. У кого немає хустки, при вході можна взяти, але все ж таки бажано мати свою. Як на мене, хоча я людина і не віруюча, в церкву варто зайти. Розписи ні на що не схожі, від них віє століттями і давниною, це й не дивно, бо розписи було зроблено ще при житті Цариці Тамари, можливо це найбільш точне її зображення.
Цікава і трагічна історія, чому і як розписи збереглися на протязі віків. У XVI ст. вже після землетрусу, коли Вардзія виконувала тільки функції монастиря, її захопили спочатку перси, а потім і турки. Останні спалили в головній залі храму всіх монахів. Тим самим вони законсервували фрески під товстим шаром копті.
В церкві фотографувати заборонено!
На скільки я пам’ятаю, смітники є на початку тропи біля лебідки, біля церкви та в кінці.
 |
 |
Біля виходу і фото на останок
Вихід з комплексу – тропа, яка йде під комплексом до приміщення каси.
Вийшовши з Вардзії, присів на зупинці автобуса до Ахалціхе у тіньочку. Почали приїжджати автобуси з туристами з усіх усюд і самостійні групи туристів. Хоча грузини вважають що вже не сезон, але туристів було досить багато. Через деякий час приїхав мікроавтобус з Ахалціхе висадив пасажирів. Я сів, водій взяв ще декількох людей і поїхав. Виїхав він раніше розкладу десь хвилин на п’ять. По дорозі підібрали ще Олексія та Женю, ми почали знову ділитися враженнями, хто де був і які смішні випадки були. Женя цікавилася чи не страшно мені подорожувати одному, а я сміявся про себе, пригадуючи китайця з Горі, і думав, що мені ще рости і рости.
Аж тут водій повертає автобус і їде назад. Ми спочатку не зрозуміли, що коїться? Може маршрут відмінили, чи водій передумав. Як з’ясувалося, водій виїхав раніше з Вардзії і не всіх забрав, то змушений був повертатися.
Взагалі дорога з Вардзії назад була цікавішою і спокійнішою ніж у Вардзію. Ми спілкувалися з Олексієм та Женею, водій був інший і він керував більш адекватно. Ми домовилися, хоча могли і не домовлятися, бо куди ми дінемося, що зустрінемося в аеропорту Кутаїсі в день відльоту.
В Ахалціхе я приїхав так, що вільного часу знову не було. Тож Рабат я залишив на наступні відвідини Грузії, хоча Женя дуже радила відвідати. Їй дуже сподобалося, не зважаючи на те, що старовини там немає, все новобудова «під старовину».
Купив квитки до Хашурі та зразу ж сів до мікроавтобусу. Хашурі, хоча і є великим транспортним вузлом, не є туристичним центром. Тому в мікроавтобусі Ахалціхе – Хашурі були тільки місцеві грузини. Водій перепитав куди мені треба і ми рушили. Дорога була біль менш спокійна, я навіть і не зрозумів коли ми приїхали.
Водій сказав, що їхати до автовокзалу нема сенсу, треба виходити на перехресті в Хашурі і стояти, чекати транспорт, якій буде проходити до Батумі. Показав, де краще стояти чекати.
Я вийшов.... Хвилин 5 намагався зрозуміти як перейти на інший бік перехрестя, бо транспорт їхав по грузинським ПДД, які я так і не зрозумів. Нарешті просто перебіг перехрестя. Підійшов до людей та запитав, чи тут запиняються маршрутки до Батумі. Вони відповіли, що тут, потім була коротка розмова, які зазвичай трапляються з туристами, але було одне питання, яке мене вибило з колії.
«Как дела в Україне. Работа есть?» Забігаючи наперед скажу, що це питання я чув двічі від в Грузії. Коли починали розмовляти про це ставало зрозумілим, що в Грузії величезна проблема – нема роботи. Це дивно, бо Грузія під час СРСР вважалася найбагатшою республікою. За часів Бендера всю контрабанду може й робили в Одесі, на Малой Арнаутській, але у 80-ті більшість «імпорту» вироблялося в Грузії. Тому і дивно спостерігати зараз такий занепад.
Під’їхав мікроавтобус, мої співрозмовники сіли, водій покликав мене, запрошуючи до салону. Я запитав, чи їдуть вони до Батумі, на що водій відповів, що так. Обманював він чи ні важко сказати, бо він довіз тільки до Кутаїсі і там мене передав до рук іншого водія. Водій, який віз Хашурі – Кутаїсі, мабуть рідний брат водія, що віз мене Ахалціхе – Вардзія, бо манера їзди однакова. Я вже так сів... малий рюкзак поставив між ногами, а великий на коліна. Як вріжемося у щось, то у мене хоч буде «подушка безпеки».
Але на диво доїхали до Кутаїсі нормально, вже на знайомому автовокзалі біля McDonalds я пересів на інший мікроавтобус. Водій ще довго бігав міняючи гроші, я дав йому 50 ларі однією купюрою.