До уваги тих, хто буде летіти до Кутаїсі! В аеропорту Кутаїсі є обмін валют ДО проходження паспортного контрою, після проходження отримати ларі в аеропорту – нема де.
Про гроші. Називаються ларі. Позначаються GEL. 1 Ларі = 100 тетрі.
Іноді мені називали ціну "5 лари и 50копеек".
Курс до гривні приблизно 1ларі = 5 грн.
Курс до $ приблизно 1ларі = 0,6$
Будьте готові, що через деякий час Вам буде важко пересуватися. То все через гроші. В Грузії купюри в 1 та 2 ларі не ходять. Принаймні я не бачив. Їх замінили монети. Найбільш розповсюджена монета 20 тетрі. Через деякий час Ви зрозумієте, що у Вас монетами збираються 2-3 ларі. З купюрами в 50 та 100 ларі можуть бути проблем з розміном, бо це досить великі суми.
Схема міжнародного аеропорту Кутаїсі ім. Давіда Будівельника
Паспортний та митний контроль всі пройшли швидко і стали чекати на свій багаж. Більшість пасажирів - туристи з України. Була велика група туристів з велосипедами. Я вперше побачив, як літаком подорожують велосипеди. В чохлах із знятими колесами.
Зразу ж в аеропорту знаходиться туристичний інформаційний центр (і). На центри покладено обов'язки допомагати туристам з інформацією у будь-яких питаннях. Для мене головне питання було - де в Кутаїсі можна залишити великий рюкзак? В туристичному інформаційному центрі мені повідомили, що їм невідомо, про камери схову в Кутаїсі і вони не можуть підказати, де можна залишити рюкзак.
Біля туристичного інформаційного центра знаходилися каси маршруток, які йшли до Батумі, Тбілісі, Кутаїсі... може ще кудись, але я не пам'ятаю куди. Маршрутки обслуговують тільки пасажирів з літаків, більше там нема кого везти. Нема рейсів - нема маршруток. Я купив квиток на маршрутку до Кутаїсі. Здається за маршрутку я заплатив 3 ларі, віддав 5$ і отримав решту в ларі. Виїхали майже зразу. Якби я обміняв гроші і в мене були б ларі, можна було б вийти на трасу і сісти в маршрутку або автобус, які проїжджають повз аеропорт. Було б дешевше.
Декілька слів про транспорт:
- різниці між маршруткою та автобусом – немає. Тобто і автобуси, і маршрутки - це звичайні мікроавтобуси Ford, Iveco, Mersedes Benz і т.і. Різниця тільки в том, що в деяких містах є каси, де можна купити квитки на автобус, ну і ще, звісно, ціна проїзду. Мікроавтобуси переобладнанні, кількість місць збільшена.
- таксисти є всюди, або майже всюди. Дуже настирливі і не завжди чесні. Як мені сказала одна дівчина з Грузії: «Таксисті и маршруточники – это не люди». Будьте обережні!
- якщо проїзд оплачується водію, то сплачувати треба при ВИХОДІ з автобуса/маршрутки. В Батумі квиток треба купувати при вході і компостувати його. 1 квиток на 2 поїздки. Про Тбілісі не знаю, бо на автобусах і маршрутках в Тбілісі не їздив.
- маршрутки/автобуси і таксі - найбільш небезпечний транспорт в Грузії.
- я спочатку дивувався, чому так неохоче люди займають місця біля водія, потім зрозумів. Пасажирам теж треба користуватися ременем безпеки, інакше штраф 40ларі. Деякі водії чіпляють на ремінь прищіпку, щоб він не змотувався і просто перекидають його через себе. Звісно, рівень безпеки падає.
- в Грузії найбільш розповсюджена марка автомобіля – Mercedes-Benz. Різні роки і стан. Я тут вперше побачив Mercedes-Benz переведений на газ.
- правила дорожнього руху відсутні. Точніше я не зрозумів їх... пріоритет або у того, хто швидше натисне на клаксон, або у того, у кого клаксон гучніше. Так в Кутаїсі бачив, як водії сварилися, що хтось стоїть на червоне світло. Пішоходи спокійно переходять вулиці, проспекти, площі без будь-яких зебр, світлофорів і т.п.
- більшість міжміських доріг по одній смузі в один бік. Тому, якщо на дорозі буде багато фур, то швидкість руху буде значно обмежена. Іноді трапляються каменепади, що теж може затримати в дорозі.
- якість покриття на дорозі здебільшого вища ніж в Україні.
По дорозі було досить багато СТО, біля яких були наче поховання старих авто. Кузови, кузови, кузови.. в деяких ще залишалися якісь запчастини, але частіше залишався один остов, часто вже з відрізаними крилами, стійкам і т.і.
Доїхали до Кутаїсі без проблем, кінцева знаходилася на автовокзалі, який знаходиться поруч з McDonalds.
Треба сказати, що турист на протязі мандрівки досить часто зустрічається з людьми, з якими він вже зустрічався. Я очікував багаж біля однієї пари, потім ми разом їхали до Кутаїсі, а потім ще зустрілися в Сатаплії.
На кінцевій одразу ж підійшли таксисти зі своїми пропозиціями. Але я відмовився від їх послуг, бо мені треба було поміняти гроші та і обдивитися ...
Мені чогось зразу стало зрозуміло, що Грузія це східна країна, така ж гамірна, метушлива та пересипана хаосом. Зазивали з маршруток, гудіння клаксонів, транспорт зупиняється будь де, люди переходять вулицю як їм заманеться і всі вивіски грузинською, яка більше схожа на арабську ніж на кирилицю чи латиницю. Відчув себе зовсім чужим, навіть майнула така думка: «Чого я сюди приїхав?» Якби була можливість поїхати назад, я не знаю, чи залишився б я чи ні. Але такої можливості не було, на щастя.
План дій був наступним. Обміняти гроші, купити квиток на потяг до Тбілісі, залишити великий рюкзак і відвідати печери. В Імеретії поблизу Кутаїсі мені було відомо про дві печери: Сатаплія та Печера Прометея.
Обмін грошей був простим ділом, але потім, напевне, через те, що не спав, та й незнайоме місто – трохи розгубився і не знав, що робити. Стою нічого не розумію ...
Взагалі-то хлопці в одному хостелі потім звернули увагу... це досвід. І для мене це теж був досвід. Я стояв і не знав, що роботи і куди йти. Карта міста є, але я не розумію написи грузинською. Internet, щоб подивитися, де що знаходиться - відсутній. Для себе в такій ситуації я зробив висновок на майбутнє. Стояти і чогось чекати нема сенсу, це тільки втрата часу. Треба підходити і питати. Напевне це зрозумів вже після зустрічі з китайцем.
Але тоді я не знав, що роботи. Саме тоді навпроти мене хтось висаджувався з таксі. Я вирішив на таксі доїхати до вокзалу і купити квитки. Потім розшукати інформаційний туристичний центр і там вже дізнатися все, що мене цікавить.
Я сумнівався щодо автобусів і маршруток, але таксі везе туди куди треба, аби були гроші. Тож до вокзалу доїхав без проблем, хіба що дорожче ніж розраховував (5 ларі).
Залізничний вокзал в Кутаїсі ... це важко змалювати. По-перше, фотографувати заборонено, так само і аеропорт (і всередині, і зовні). По-друге, що там можна фотографувати? Це велика сучасна будівля, в якій нічого немає. Тільки каси, поліція и зал очікування з 6-ма рядами сидінь. Я радий, що мені не знадобився туалет, бо я його не бачив і сумніваюся, що він там є. Я вже не кажу про камері схову, кіоски преси, якесь кафе, обмін валют і т.і., що може знадобитися туристові, хоча вокзал займає величезну площу. Можливо це через те, що Кутаїсі знаходиться на тупиковій гілці залізниці. Головний маршрут Батумі – Тбілісі, який проходить повз Кутаїсі, проходить на відстані 8 км від вокзалу Кутаїсі через станцію Ріоні. І через це влада не бачить перспектив у цього вокзалу ... Не знаю ...
Квиток з Кутаїсі до Тбілісі коштував 10 ларі (50грн) купейне місце, відправляється о півночі. Потяг їде 6 годин і, приблизно, о 6-тій я повинен був бути в Тбілісі.
Один квест було виконано. Наступним був - туристичний інформаційний центр в Кутаїсі. Виходячи з будівлі вокзалу, я побачив 1-й автобус, з якого виходять люди. Поки він стоїть я кинувся до дверей і запитав, чи йде автобус до вулиці Руставелі? І після стверджувальної відповіді заліз до автобуса.
Треба сказати, що я підготувався перед поїздкою і багато корисної інформації (контакти хостелів, гестхаузів, інформаційних центрі та вокзалів, номери маршруток, цікаві місяця, які ходів відвідати і т.і.) зберіг на телефоні. Тож адресу інформаційного центру я знав. В автобусі запитали, де саме мені виходити на вулиці Руставелі і висадили там, де повинен був бути інформаційний центр. Так, саме «повинен був бути», бо коли я підійшов до будівлі, побачив, що все зачинено і висить повідомлення, що інформаційний центр переїхав. Але місце було спокійним і досить приємним, тому я там і поснідав.
Загальна карта Кутаїсі
Червоним на карті позначений маршрут 1-го автобуса та маршруток. Маршрут кільцевий, транспорт ходить по колу у протилежних напрямках (тому маршрут може трохи відрізнятися на вулицях з одностороннім рухом).
Зелений + рожевий - маршрут до Сатаплії. Зелений: 22 автобуса або 35 маршрутки, рожевим позначений маршрут 4-й маршрутки.
Автостанція, залізничний вокзал, MacDonalds, Храм Баграта мають відповідні позначення.
Розкажу і про центральну частину міста:
1. Місце, де повинен був бути туристичній інформаційний центр. Приміщення у вигляді кубів ще залишилися.
2. Мерія, у холі виділене приміщення для Туристичного інформаційного центру.
3. Базар/ринок
4. Кінцева зупинка багатьох автобусів/маршруток по місту.
5. Кінцева зупинка багатьох приміських автобусів/маршруток. Треба бути уважним, бо нумерація може повторюватися з міськими маршрутами.
6. Канатна дорога.
Як з’ясувалося інформаційний центр переїхав до мерій. Дівчата з інформаційного центру жалілися, що в старій будівлі взимку було дуже холодно, а влітку жарко, а на новому місці – все чудово.
Але дізнатися все, що я хотів, не вдалося. Де залишити рюкзак, мені підказати не змогли. Запропонували залишити у центрі, але тільки до кінця робочого дня, що мене не влаштовувало. Дізнався, як дістатися до печери в Сатаплії. До Печери Прометея дівчата не знали як дістатися. До речі безкоштовних карт Кутаїсі не має. Дівчата користувалися ксерокопіями.
Я вирішив піти по хостелам і попросити дозволу залишити рюкзак у них, а я через тиждень зупинюся в них. Перший хостел мені відмовив, другий гестхауз MANA (Tician Tabidze,33 Tel (+995)598-74-77-44, email gqisag@mail.ru) радо прийняв. Я взяв тільки те, що мені знадобиться і пішов гуляти.
По дорозі купив картку оператора GeoCell для дзвінків по Грузії, мені ж треба було домовлятися про житло та й через те, що я подорожую один, бажано мати якийсь зв'язок зі світом. Вийняв свою картку Utel... Потім здається я її ще бачив один раз у себе в гаманці... і все... загубилася.. Але тоді я про це ще не знав. Я купив смачну випічку, йшов, жував і був задоволений життям.
До печери в Сатаплії на громадському транспорті дістатися неможливо. Можна тільки під’їхати. Порада на майбутнє: якщо є зупинка і ви не знаєте, що куди їде, чи як Вам кудись дістатися – шукайте диспетчера. Це така людина з ручкою та папером, які підходить до водіїв, здороваються з ними, записує яка маршрутка, коли приїхала, підганяє маршрутки і т.і.. От вони знають, що куди йде. Водії часто крім своїх маршрутів нічого не знають. Принаймні водії мене добряче поганяли між зупинками (4 та 5 на карті).
Маршрут був такий: на 22 автобусі або 35 маршрутці треба було доїхати до кінцевої. Вона знаходиться біля льодового катка. Біля центрального входу на каток є зупинка 4-ї маршрутки, яка їде до Banoja. Біля зупинки в Banoja є дороговказ до Сатаплії (3км). Все пройшло по плану, біля катка навіть не довелося чекати.
Я хоч і ходжу на роботу 3км, але цього разу стомився. Дорога була весь час вгору. По дорозі настрій піднімали гранати, які росли вдовж дороги і струмок. Гранати були свіжі і стиглі, тож я пару злопав.
Гранати
У струмку мочив свого капелюха, щоб голова не перегрівалася, бо сонце пекло добряче.
Центральний вхід
В Сатаплії зустрівся зі своїми знайомими, з якими ми летіли на літаку і їхали разом до Кутаїсі. Тож на екскурсії були разом. Для мене в Сатаплії були цікавими: печера, оглядовий майданчик та тропа під скелею. Крім того там були залишки динозаврів, відбитки їх лап на вапняку та парк з інсталяціями динозаврів. Вартість 6 ларі.
Вхідний квиток до Сатаплії
Першими були сліди динозаврів. З того, що нам розповів екскурсовод, сліди було знайдено у 30-х роках минулого сторіччя. Їм біля 165міл років. Сліди у мене викликали недовіру. Я не впевнений, що в реальному світі можлива така ситуація, коли один динозавр десь ступив... а потім на протязі тривалого часу це місце залишається недоторканим. Вапняк стає твердим. Потім, через декілька мільйонів років, ситуація повторюється тільки з іншим динозавром і на новому шарі вапняку і потім ще раз ...
Взагалі «Сатаплія» - це місцевість «де є мед» - саме так перекладається ця назва. І вздовж стежки під скелею видно багато отворів, де жили та й живуть зараз бджоли. Стежка цікаво зроблена і з неї відкривається чудова панорама на Кутаїсі.
 |
 |
Для дітей можливо будуть цікавими фігури динозаврів, які є в парку. Інсталяції зі звуком, тож не лякайтесь дуже.
Печера. Прохолодно, цікаво, ефектно. Фішкою печери є сталагміт, який за формою нагадує величезне серце людини. Він вже біля виходу з печери.
 |
 |
 |
 |
 |
|
Після печери нас залишили гуляти, хто як хоче. В парку є кафе/ресторан, ще один павільйон зі скелетом динозавра і оглядовий майданчик. Мене цікавив саме майданчик. Майданчик зроблений з товстого скла і нависає над прірвою. Тільки от скло якесь поганеньке взяли для цього атракціону. Воно досить пошкрябане і туристів змушують надягати бахали на взуття, щоб не дряпати скло ще більше. Взагалі оглядовий майданчик сподобався, чудові краєвиди, було видно стежку під скелею по якій ми йшли.
Краєвид з Сатаплії на
Гелатський монастир |
Краєвид з Сатаплії на Кутаїсі, виглядає купол храма Баграта
|
Краєвид з Сатаплії на Кутаїсі та будинок парламенту Грузії
|
Тропа під скелею
|
Дорога назад була не така важка, оскільки йшов вниз і вже вечоріло, сонце не так сильно припікало. Дійшовши до зупинки, я зрозумів, що треба купити води. Зайшов в магазин і питаю про воду.
- Здравствуйте. Воды можно, пожалуйста?
і чую і відповідь:
- Emmmm ... Do you speak English?
В мене був, маленький шок.. Точніше спочатку подумав, що це напевне жарт.. бо до цього я розмовляв російською і проблем не було. Принаймні розуміли всі, з акцентом, погано підбираючи слова, але так сяк розмовляли. А тут я бачу, що російської не знають взагалі! Потім я зрозумів. В Грузії зараз не вчать російську мову в школах. Якщо українцю можна вивчити російську (принаймні розмовну) без навчання, то грузину треба вчити російську, бо мови абсолютно не схожі. Тому грузинська молодь переважно знає англійську, а більш поважного віку – російську.
Я зрозумів, що свій план, відвідати Сатаплію та печеру Прометея в один день, я не встигну реалізувати, тому вирішив погуляти по місту, та і речі забрати раніше, щоб не обтяжувати Георгі, власника гестхаузу, і його сім’єю.
Коли їхав назад до Кутаїсі, до маршрутки сів чоловік, з яким я їхав в автобусі до туристичного інформаційного центру. Привіталися та трохи поговорили. Він розповів, що біля Кутаїсі є ще одна печера, яка маловідома (нажаль, де вона знаходиться я не зрозумів). І, розказуючи про цікаві місця, зачепився за Храм Баграта. Був дуже незадоволений діями Михайла Саакашвілі з реконструкції цього Храму. Але я його зрозумів вже пізніше. По приїзду цей вельмишановний пан, майже виштовхав мене з маршрутки за словами: «Я за Вас заплачу!»
Вже біля Червоного Мосту помітив, що над Ріоні є канатна дорога з вагончиками. Тож по дорозі до гестхаусу – пішов до канатної дороги. Вона веде на інший берег Ріоні вверх до парку культури та відпочинку ім. Бесаріона Габашвили. Нажаль парк вже не працював. Гуляли молоді пари, працювало пару кафе, але оглядове колесо, куди я і хотів потрапити, не працювало. Трошки поблукавши парком, я поїхав назад.
Тут стикнувся з однією з особливостей Грузії. Для грузина нормально випити трохи вина на обід до смачної їжі. Принаймні мене так пригощали. Але співробітник канатки, судячи з усього, більше пив ніж їв. Бо сморід в маленькому вагончику був нереальній. Люди просто затримували дихання і з насолодою видихали, коли вагончик відкрив двері внизу.
Я вже згадував про смачнющу випічку. Так, вона саме така. В Грузії, на скільки я зрозумів, відсутні великі хлібокомбінати. Весь хліб печеться в маленьких приватних пекарнях. Дуже часто в одному приміщені знаходиться піч, обсипаний мукою пекар і там же продаж. Іноді наче зазираєш в минуле... на вулиці теперішній час – зазирнув у вікно і ти у середньовіччі. Ну і до того ж все свіже і смачне. Це я до того, що по дорозі за речами, я знову трохи попоїв.
Коли прийшов до Георгі, з’ясувалося, що нікого нема вдома і двері зачинені. Я ж обіцяв, що заберу рюкзак біля 10-й вечора. Я трохи почекав, а потім подзвонив Георгі, щоб дізнатися, коли його чекати, він сказав, що вони в гостях і будуть десь через годину. Почав чекати. Добре, що в телефоні були книжки, то ж я почав читати. Через деякий час почав йти дощ і я заховався від нього біля будинку навпроти гестхаузу. Між тим місцем, де стояв я, і дверима гестхаузу була алея, яка йшла через сквер, то ж мені було видно, як хтось підійде до дверей.
Взагалі то я розумів, що виглядаю досить підозріло. Ввечері, а вже стемніло, темна постать захована в тіні ...
Тому не дуже здивувався, коли до мене підійшли поліцейські. Зараз я це пригадую з усмішкою і розумію, як смішно це виглядало зі сторони, особливо, якщо знати хто про що думає, а тоді ... думав – хана.
Я показав паспорт спробував пояснити, що чекаю хазяїна он того гестхаузу забрати речі, нічого протизаконного не роблю. І взагалі, як казав колись Бегемот: « Не шалю, никого не трогаю, починяю примус».. Але полісмени майже не розуміють російської, тільки один трохи розмовляє нею. Натомість поліцейські щось кажуть про темряву, щось про освітлення. Я вже думав, що вони підозрюють мене в терористичному акті – викручуванні лампочок освітлення.
Вже потім я зрозумів, що ми кожен вибачалися за своє. Я за те що, можливо, виглядаю досить підозріло, вони за те, що в парку освітлення працює лише частково. Вони ще декілька раз підходили і досить наполегливо запрошували пройти з ними за стіл ("Вино, мальчики, девочки, музыка!!!...") Але, на щастя, приїхав Георгі, і я втік від доброзичливих полісменів.
Гостинний Георгі запропонував поїсти, але я не хотів зловживати гостинністю, тож ми домовилися про чай з випічкою. Поборовши голод, я став боротися зі сном. Це було важко після безсонної ночі в Жулянах та двох днях на ногах. Але на щастя я не заснув, бо точно проспав би поїзд. Зібравши речі, і заплативши наперед Георгі, я пішов до вокзалу, на щастя, гестхауз знаходиться дуже близько.
На вокзалі сидів у залі очікування читав, іншими словами - намагався не заснути. Зате, коли підійшов поїзд, я перший увійшов до купе, кинув свої речі, ліг на своє місце і зразу відключився.